Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Я не знала, чи було моє кохання правильним. Чи достатньо воно змінилося, очищаючись від отрути страху і невпевненості, ревнощів і легковажності. Але я точно знала, що воно змінило мене більше, ніж останні кілька років.

Я більше не була маленькою дівчинкою, яка тікала від проблем. Я виросла. Виросли і мої почуття.

Кроки на сходах залунали знову. Я повернулася на звук, але наступної миті розкрила рот, шокована. Антон, помітивши, як витягнулося моє обличчя, і сам повернувся й завмер.

Ми обидва не ворушилися, поки Макс повільно піднімався до нас.

Кожен його крок луною відбивався від стін і проникав всередину мене. Серце закалатало так, наче намагалося вистрибнути і втекти подалі, та я лишилася стояти на місці.

Я більше не тікала.

Ще ніколи я не бачила на обличчі Макса стільки емоцій. Ми дивилися одне на одного не менше хвилини, розмовляючи без слів, аж поки Антон не хмикнув. Від несподіваного звуку я здригнулася.

– Все з вами зрозуміло, – похмуро мовив він, переводячи погляд з мене на Макса і назад.

Я винувато скривилася, відчуваючи себе останнім стервом.

– Пробач. Я не хотіла...

– Я теж, – пробурмотів він, обірвавши мене на півслові. Розвернувшись і проігнорувавши ліфт, Антон рушив до сходів.

Що, як вони з Максом зараз зчепляться?

Я стривожено зробила крок уперед, але Макс ледь помітно похитав головою. Я зупинилась, але готова була кинутися на допомогу будь-якої миті.

Антон зупинився перед Максом. Кілька довгих напружених секунд вони дивилися одне одному в очі. Макс відійшов, звільняючи дорогу, і Антон опустив голову. Не озираючись, він пішов.

Мені було шкода нашої дружби. Антон був дійсно хорошим і веселим хлопцем. Якби ж усе було інакше і у нього не було до мене почуттів...

Зрештою, ми з Максом лишилися на самоті.

Ми мовчали і не рухалися, аж поки внизу не грюкнули вхідні двері. Лише тоді морок спав.

Глибоко вдихнувши, лише тепер я відмітила відсутність запаху цигарок. Схоже, кроки, які чула, були зовсім не сусідськими. Макс тим часом наблизився і зупинився на відстані витягнутої руки.

– Це правда? – тихо спитав він, уважно розглядаючи моє обличчя. – Те, що ти сказала Антону.

– Правда, – слабким голосом зізналась я.

Наступної миті мене притиснуло до твердих грудей. Я заплющила очі, обіймаючи Макса так сильно, як тільки могла. Під моїм вухом билося серце – те, яке я боялася, що втратила назавжди.

За хвилину Макс трохи відсторонився – рівно настільки, щоб обхопити долонями моє обличчя. Зазирнувши в очі, промовив:

– Я теж тебе кохаю. До нестями.

– Знаю, – прошепотіла я, поки на очі наверталися сльози.

Макс всміхнувся у відповідь і, нарешті, схилився для поцілунку. Такого ніжного і трепетного, що я вперше затремтіла в його руках. Кожен вдих і видих, кожен дотик відчувався, як винагорода за все пережите.

Відчувши мій стан, Макс підняв голову. Його горіхові очі ще ніколи не здавалися настільки теплими і м’якими, як зараз.

– Впустиш мене? – спитав він, киваючи на досі зачинені двері квартири.

– Впущу, – посміхнулась я.

В дім, в серце, в майбутнє, якого я більше не боялася.