Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Як тоді, коли він робив їй Гіллеля чи в полях на задньому сидінні свого старенького «олдосмобіля», як бувало незліченну кількість разів гарячими ночами на терасі у Балтиморі.

Та в Сола для неї немає часу. Він не хоче налагоджувати своє подружнє життя, не хоче згадувати минулого. Він хоче відродитися. За кожної нагоди бігає кварталом.

— Ти ж раніше ніколи не бігав, — каже йому тітонька Аніта.

— А тепер бігаю.

Опівдні він не їсть тих страв, що їх приносить йому вона зі «Стелли». Не хоче ні локшини, ні піци, а їсть лише незаправлені салати і фрукти. У кімнаті для гостей він ставить штангу, а поруч дзеркало. І кожної вільної хвилини робить вправи. Худне, стає стрункіший, міняє парфуми, купує собі нове вбрання. На роботі затримується до пізнього вечора. Вона чекає його.

— Ох, перепрошую, в мене була вечеря з клієнтом.

— Мені шкода, але довелося поїздити у справах то туди, то сюди.

— Морські компанії як ніколи потребують моїх послуг.

І в нього раптом з’являється хороший настрій.

Вона хоче сподобатися йому і все для цього робить. Вбирає сукню, готує вечерю, запалює свічки: ось нехай-но він переступить поріг, і вона кинеться йому на шию й поцілує. Вона довго чекає. Достатньо для того, щоб збагнути, що він не прийде. Урешті він телефонує і бурмоче, що затримується.

Вона хоче йому подобатися і робить задля цього все. Робить гімнастику, переглядає свій гардероб. Купує сорочечки з мереживами і каже, що роздягнеться перед ним, як ото гралися вони колись. Він каже у відповідь: «Не сьогодні, але дякую». І кидає її отак, голісіньку.

Хто вона? Жінка, що постаріла.

Вона хоче подобатися йому і все для цього робить. Та він більше не звертає на неї уваги.

Він стає тим Солом, що був тридцять років тому: він танцює, співає, він вигадливий і звабливий.

Він стає тим Солом, якого вона так кохала. Та тепер він кохає не її.

Кохає він Кассандру, яка дає уроки з тенісу в Оук-Парку. Вона вродлива і вдвічі молодша за Аніту. Та найдужче подобається дядечкові Солові ось що: коли він говорить, вона дивиться на нього, й очі її сяють. Дивиться так, як дивилися раніше на нього Вуді з Гіллелем. На неї він може справляти враження: розповідає про той свій геніальний успіх на біржі, про справу Домініка Пернеля й інші подвиги в правничій царині. Тітонька Аніта знаходить у нього повідомлення від неї, бачить, як вона приходить до його кабінету з лоточками салату й екологічно чистими овочами. Якось увечері він виходить з дому, щоб «повечеряти з клієнтами». Коли повертається, тітонька Аніта відчуває на його шкірі її запах. Вона каже йому:

— Я хочу покинути тебе, Соле.

— Покинути? Чому?

— Бо ти мене дуриш.

— Я не дурю тебе.

— А з Кассандрою?

— З Кассандрою я дурю не тебе, а мій смуток.

Ніхто й не підозрював, як потерпав дядечко Сол під час того періоду в Медісоні від прихильності Вуді й Гіллеля до Патрика Невіля.

Приїжджаючи на матчі «Титанів», дядечко Сол і тітонька Аніта почувалися мов чужинці. Коли вони приходили на стадіон, Гіллель уже сидів коло Патрика у ряду, де не було більше вільних місць. Вони сідали позаду. Після переможного матчу вони зустрічали Вуді, коли він виходив із роздягальні: дядечко Сол аж сяяв від гордощів і втіхи, та його привітання не так важили, як Патрикові. Та й думка його важила не стільки, як Патрика Невіля. Коли дядечко Сол давав йому поради, як грати, Вуді казав: «Може, ти й маєш рацію. Нехай-но я запитаю в Патрика, що про це думає він». Після матчів дядечко Сол і тітонька Аніта пропонували Вуді з Гіллелем разом повечеряти. Вони здебільшого відмовлялися, казали, що хочуть вечеряти разом з командою. «Що ж, повеселіться!» — казав їм дядечко Сол. Якось після матчу він привів тітоньку Аніту вечеряти в медісонському ресторані. Перед дверима раптом зупинився й хутко обернувся. «Що сталося?» — запитала тітонька Аніта. «Та нічого, — сказав дядечко Сол. — Я не голодний». Вона зрозуміла, що сталося щось особливе, глянула крізь вітрину і побачила Вуді з Гіллелем, що сиділи за столом разом з Патриком.

Якось Вуді й Гіллель приїздять до Балтимора на чорному Патриковому «феррарі». Дядечко Сол з досадою питає: «А що, авто, яке я вам придбав, уже не годиться?»

У нього складається враження, що Патрик Невіль випередив його. Тільки й розмов, що про його кар’єру, його успіх, величезну нью-йоркську квартиру, казкову зарплатню. Вони збувають вихідні у нього в Нью-Йорку. Патрик стає найліпшим другом цих двох юнаків.

І що частіше їздять вони на матчі «Титанів», що частіше забиває голи Вуді, то дужче почувається дядечко Сол занедбаним. Про свої плани і перспективи Вуді розмовляє з Патриком. З Патриком вечеряє він після матчів. «Таж він лишився у футболі тільки завдяки нам», — каже невдоволено дядечко Сол своїй дружині, коли вони сідають до авто.

Урешті вони таки вечеряють разом після чергового матчу. Коли Патрик Невіль потайці оплачує рахунок, дядечко Сол аж нетямиться від люті. «Що він собі думає? Що в мене немає грошей оплатити рахунок? Кого він ото корчить із себе?»

Моєму дядечкові Солу втерли носа.

Він літає у бізнес-класі? Патрик Невіль мандрує приватним літаком.

У Патрика автомобіль, що коштує річну платню дядечка Сола. Його ванни завбільшки з кімнати, його кімнати завбільшки з вітальні, його вітальня завбільшки з дім дядечка Сола.

Я слухаю, як дядечко Сол розмовляє зі мною телефоном. Урешті кажу:

— Ти помиляєшся, дядечку. Вони завжди любили тебе і захоплювалися тобою. Вуді був такий вдячний за те, що ти робив для нього. Казав, без тебе він опинився б на вулиці. Він сам попросив написати на футболці прізвище Ґольдман.

— Не в тім річ, Маркусе, помиляюсь я чи ні. Це почуття. Ніхто не може контролювати його чи його погамувати. Почуття. Я ревнував, я не почувався на висоті. Патрик був Невіль-Нью-Йоркський, а ми були Балтиморські Ґольдмани.

— І тоді ти заплатив шість мільйонів, щоб твоє ім’я було на стадіоні Медісона, — сказав я.

— Авжеж. Щоб моє ім’я було великими літерами на вході до кампуса. Щоб мене бачили всі. І щоб зібрати ту суму, я впоров величезну дурницю. І, може, все це сталося з моєї вини? Може, по суті, ця робота в супермаркеті є покарою за мої гріхи?

40