Читати книгу - "Аутсайдер"

Фільм розпочався кадром із нічною вулицею, де геть усі заклади були чи то барами, чи то борделями, чи і тим, і тим заразом. Об’єктив камери стежив за гарненькою жінкою в сукні з глибоким декольте, яка йшла, тримаючи за руку доньку років чотирьох на вигляд. Може, пізніше у фільмі знайдеться якесь пояснення цьому вечірньому променаду по небезпечних районах міста — разом із дитиною, яка вже мала спати у своєму ліжечку, — але Ралф і решта глядачів так цього й не дізналися.

Якийсь п’яничка замотав до жінки рукою, і поки його рот промовляв одні слова, голос актора дубляжу сказав дещо інше: «Агов, крі-і-іхітко, гульнуть не хо’?». Через мексиканський акцент його мова скидалась на говірку Спіді Ґонзалеса [210]. Жінка відмахнулася й пішла далі. Потім, у темній місцині між двома ліхтарями, з бічного провулка вихопився якийсь піжон у чорному плащі, наче його позичили з фільмів про Дракулу. В одній руці він тримав чорну торбу. Другою він схопив дитя. Матуся закричала, помчала навздогін, пристигла його під наступним ліхтарем і вчепилася в торбу. Утікач крутнувся на підборах, і ліхтарне світло послужливо осяяло обличчя чоловіка середнього віку зі шрамом на чолі.

Містер Плащ загарчав, явивши рот, повний штучних іклів. Жінка відсахнулась і здійняла руки — не нажахана матуся, а радше оперна співачка, що збирається завести арію з «Кармен». Викрадач накинув на маленьку дівчинку свій плащ і подався геть, та перед цим із бару, яких на цій вулиці було безліч, встиг вигулькнути якийсь чолов’яга та загорлати до Плаща з тим самим жаским акцентом Спіді Ґонзалеса: «Гей, професор-р Еспіноза, куди ві йдете-е-е? Дайте пригощу вас чар-ркою!»

У наступній сцені матір привели до міського моргу (на матових скляних дверях було написано «EL DEPOSITO DE CADAVERES» [211]), і вона видала передбачуваний театральний крик, щойно перед нею підняли простирадло й показали начебто понівечене тіло дитини. Далі був арешт чоловіка зі шрамом, який виявився шанованим викладачем університету неподалік.

Слідом був епізод короткого кінематографічного суду. Спершу свідчила мати, потім — пара хлопців з акцентом Спіді Ґонзалеса, й один із них — той самий чолов’яга, який запропонував професору «чар-рку». Присяжні вийшли із зали радитися щодо присуду. Сюрреалістичним штрихом до цієї передбачуваної процедури стала поява на задній лаві п’ятьох жінок, одягнених у костюми супергероїв із вигадливими масками на додачу. Здавалося, жодна людина в судовій залі, і суддя так само, нічого неординарного в цій появі не побачили.

Присяжні повернулися. Професора Еспінозу визнали винним у невимовно жорстокому вбивстві; він повісив голову, і вигляд у нього був украй винуватий. Одна жінка в масці схопилася на ноги й заявила: «Це неправомірне пр-равосуддя! Професор Еспіноза нізащо б не скрівдів ­дитини!»

«Та я його бачіла! — закричала мати. — На цей раз ті поміляєшся, Р-розіто!»

Жінки в масках і супергеройських костюмах вийшли із судової зали, карбуючи своїми крутими чобітками крок, потім — затемнення, далі — великий план із зашморгом. Камера відкотилася назад, щоб показати шибеницю, нав­коло якої тіснилася юрба ґав. Професора Еспінозу повели вгору сходами. Коли йому на шию накинули мотузку, погляд нещасного зупинився на чоловікові в чернечій ризі з каптуром, який стояв позаду натовпу. На землі між сандалями монаха виднівся чорний мішок.

Фільм був дурний і невміло знятий, проте Ралф усе одно відчув, як руками пробіг холодок, і накрив долонею зап’яс­ток Джинні, коли дружина до нього потягнулася. Він точно знав, що буде далі.

Монах відкинув каптур і явив обличчя професора Еспінози, з підхожим шрамом на чолі й усе таке. Він вишкірився, показавши ті сміховинні пластикові ікла… тицьнув пальцем на мішок… і засміявся.

«Оно! — загорлав із шибениці справжній професор. — Оно він, оно!»

Натовп озирнувся, але чоловіка з чорною торбою вже не було. А Еспіноза отримав власний чорний мішок: каптур смертника, що накинули йому на голову. І вже з-під каптура він закричав: «Чудовисько, чудовисько, чудо…» Тоді ляда розчахнулась, і він полетів униз.

У наступному епізоді супергероїня в масці гналася якимись дахами за вдаваним монахом, і тут Голлі поставила відео на паузу.

— Двадцять п’ять років тому я бачила версію із субтитрами замість дубляжу, — сказала вона. — І під кінець професор кричав «El Cuco, El Cuco».

— Що б іще він кричав? — пробурмотів Юн. — Господи, я цих фільмів з luchadora не бачив із самого дитинства. Їх, мабуть, під дюжину було, — він глянув на решту глядачів так, наче щойно прокинувся від сну. — Las luchadoras — борчині. У цьому фільмі головна героїня — Розіта, вона була дуже відома. Бачили б ви її без маски, ay caramba [212].

Він потрусив рукою, наче торкнувся чогось гарячого.

— Не просто дюжина, їх назнімали принаймні п’ятде­сят, — тихо мовила Голлі. — У Мексиці всі любили las luchadoras. Це було кіно на кшталт сучасних супергеройських стрічок. Тільки, звісно, зі значно меншим бюджетом.

Вона була ладна прочитати цілу лекцію про цей чарівливий (з її погляду) період в історії кінематографа, та зараз був не час — детектив Андерсон мав такий вигляд, наче щойно проковтнув великий шмат зіпсутого їдла. Та Голлі й так не збиралася їм розказувати, що і сама полюбляла фільми luchadora. Колись давно їх заради сміху крутили по місцевому телеканалу в Клівленді, коли щосуботи вночі починалася рубрика «Шлак-театр». Голлі підозрювала, що студенти місцевих коледжів напивалися і вмикали цей канал, щоб познущатися з кепського дубляжу та костюмів, які вони без сумніву вважали за лайно, але залякана й нещасна старшокласниця, якою на той час була Голлі, не вбачала у фільмах про las luchadoras нічого потішного. Карлотта, Марія і Розіта були сильні й сміливі, завжди допомагали бідним і затурканим. Розіта Муньйос, найзнаменитіша з усіх, гордо називала себе cholita — саме так переважно й почувалася нещасна старшокласниця Голлі: покруч. Виродок.

— Сюжети в більшості мексиканських фільмів про борчинь — це перекази старовинних легенд. Це кіно — не виняток. Бачите, як воно пасує до всього, що ми знаємо про наші вбивства?

— Ідеально пасує, — сказав Білл Семюелз. — Не можу не погодитися. Проблема тільки в тому, що це — маячня. Не від світу сього. Якщо ви справді вірите в El Cuco, міз Ґібні, то ви й самі ку-ку.

«Каже чоловік, який розповідав мені про сліди, що уриваються серед пустелі», — подумав Ралф. Сам він в El Cuco не вірив, але вважав, що жінка виявила неабияку сміливість, показавши їм цей фільм і знаючи, якої реакції слід очікувати від глядачів. Тепер йому було цікаво подивитися, як відповість на це сама міз Ґібні зі «Що впало, те пропало».

— Вважається, що El Cuco існує коштом крові та жиру малих дітей, — сказала Голлі, — але в нашому світі — у реальному світі — він мав би виживати ще й за допомогою людей, які думають так само, як ви, містере Семюелз. Мабуть, ми всі так думаємо. Дозвольте вам іще дещо показати. Обіцяю, фрагмент невеличкий.

Вона ввімкнула дев’ятий