Читати книгу - "Морфій"

Під Європейським Дзідзя різко загальмувала, заблоковані колеса заджерготіли об бруківку. Тепер ти розумієш, дурню, нащо вона хотіла забрати автівку, тепер розумієш? Сидять якісь типи за шибою в «Лурсі» й бачать, як хвацько паркується шевроле, та й думають: німці приїхали.

А тут, прошу, висідає Константи Віллеманн із якоюсь фіфою.

Але ні, поки що не висідаєте, поки що сидите. Дзідзя розстібає свою сумочку.

— Ось, — подала мені маленький плаский кольт. — Тямиш у зброї?

— Та до холери, я офіцер резерву, — розізлився.

— Модель тисяча дев’ятсот три, без курка, тридцять другий калібр, — відповіла так, ніби з того, що ти офіцер резерву, випливає, що ти поняття зеленого не маєш про зброю, тоді засміялася, а її сміх був наче нагородою для тих, котрі його заслужили, а для тебе він був карою, той сміх був ніби келих крижаної води спекотного дня, але не для тебе.

— Добре-добре!.. Офіцер резерву! — не припиняла сміятися.

— А що?!. — затнувся й ти. — Дев’ятий полк уланів! Цілий вересень бився!

Дзідзя сміялась так гучно, що аж затуляла лице руками.

— Ну добре, добре, — сказала нарешті, охолонувши і віддихавшись. — Ось тобі запобіжник, а інший автоматичний. Вісім куль у магазині, але якщо хочеш стріляти, то треба спершу звести затвор.

Ти вже відкрив рота, щоби протестувати, так розлютився на неї, бо ж ти знаєш, як поводитися зі зброєю, на курсах резервістів у Ґрудзьондзі ти навіть переміг на пістолетних змаганнях, навіть стріляючи зі старого і пошарпаного парабелума.

Але сміх Дзідзі, з іншого боку, трохи тебе й потішив.

— Заховай пістолет у штани. Ходімо.

І ви йдете. А вони дивляться, як із шевролетика висідають Костик Віллеманн і якась фіфа.

Хоча ні, таки ні, висідає шельма Віллеманн із такою собі Рохацевич, Дзідзею Рохацевич, бо ж вона їм відома.

— Дивись на них так, ніби ти кожному з них щойно в лице плюнув, — шепоче до тебе Дзідзя, але чи це близький шепіт, чи неблизький?

А насправді ти ковтаєш слину, ви заходите. Усередині ще небагато відвідувачів, але чутно балачки, ті балачки стихають, коли ви заходите.

Бо ж абихто до «Лурса» не ходить, а коли ти неабихто, то люди знають, хто ти є, знають тебе ще з-перед війни, пиндючнику в дорогих костюмах, дивакуватий бонвіване, кавалеристе резерву, п’янице, морфіністе, блядуне, вони тебе добре знають, за тобою зітхали їхні дружини і доньки, а зараз ти заходиш сюди і смердиш як німець.

Ви з Дзідзею сідаєте за столик, Дзідзя вдивляється в тебе, ніби закохана, і ти, вже призвичаєний до таких поглядів, думаєш собі або не думаєш, але починаєш відчувати її погляд, ніби вона закохана, а вона ж не закохана, не закохана, дурню, дурний Костоньку, я єдина кохаю тебе, тільки моє кохання правдиве. А вона зараз грає, прикидається, бо хоче спровокувати скандал. А я сама вже не знаю, що ти знаєш, Костоньку, а чого не знаєш. При Дзідзі я втрачаю певність у цьому світі, Костоньку, Дзідзя мене перемагає.

Підходить кельнер, статечний, ніби викарбуваний. Замовляєте: дві кави, два коньяки, два тістечка. Немає тістечок. Ну то без тістечок. Коньяку немає. Ну то дві горілки. Горілка є. Дві горілки, дві кави. Сорок злотих. Дорого.

Сидите. Дзідзя дивиться на тебе таким фальшивим поглядом, яким більше ніколи на тебе дивитись не буде, бо це, вочевидь, потрібно лише на позір, для вистави.

Схиляється до тебе і шепоче тобі на вухо, ніби якісь любовні зізнання. Могла би прошепотіти: я хочу тебе. Або, зваживши, що це Дзідзя, а не якась там сором’язлива цілочка, могла би прошепотіти: хочу відчути тебе в собі. Або: хочу відчути в собі твій язик.

Але Дзідзя шепоче:

— Зараз хтось із них, напевне той, у картатому піджаку, встане і повідомить мене, з ким я маю справу.

За Дзідзею сунеться крісло. Знайомий тобі з лиця, але не з прізвища шкет у картатому піджаку і пумпах, гетрах і лижних черевиках, отак одягнений, устає, трохи зляканий, трохи заведений, але рішучий, підходить поволі до вашого столика. Змірює тебе поглядом, котрий, за його задумом, має бути страшним, тобто морщить брови і примружує очі, як то бачив у ковбойських фільмах із Томом Міксом, то має бути такий погляд, який не виявляє конфронтації, але проголошує, що той, кому належить погляд, конфронтації не боїться, що не виключає самої можливості. Тобто загалом це вельми смішно.

Тож підходить, нахиляється до Дзідзі Рохацевич із-за її плечей і щось шепоче їй на вухо.

Ти добре не чуєш, але я чую, чую добре.

— Панянка, певно, не дуже знає, але той шельма, з яким панянка сидить за столиком, — то зрадник, запроданець, він зрікся польськості, став німцем.

Дзідзя сміється й очима дає тобі знак.

Ти не знаєш точно, про що це вона, але вона, певно, таки невипадково дала тобі пістолет, який зараз тисне тобі в пахвині. Тому ти трохи підводишся з крісла, шкет у картатому піджаку напружується, ніби ладнається до мордобою, але ти підвівся лише для того, щоб витягти зі штанів кольт. Ось ти його витягаєш, тягнеш на себе замок, і він із тріскотом повертається, пістолет заряджено. Руку з пістолетом тримаєш перед собою. Очі шкета вражено ширшають, він поволі відходить, крок за кроком, відходить до свого столика. Дзідзя кидається тобі на шию. Забавляється ситуацією, чи тебе то не вражає, як вона забавляється цією ситуацією, Костоньку, це має тебе вразити, ти дурень, котрий навіть не знає, хто тебе справді любить, а хто тобі ворог, дурню, ти нічого не знаєш. Таж її це не має аж так забавляти, вона ж має цього боятися, що її сприймуть за німецьку курву, що почнуть про це думати, а тим часом вона безтурботно забавляється, хоч і не повинна.

Ти й гадки не маєш, навіщо вона це робить, але й не замислюєшся про те зовсім, а я замислююся, ще й як замислююся.

Кладеш пістолетик на стіл. Кельнер приносить дві кави і дві горілки, з вишуканою старанністю кладе їх біля пістолета. Ви п’єте.

У кнайпі панує мовчання, але не тиша; робиться гучно, совгаються крісла, бо люди встають від столиків, одягають пальта, куртки, плащі та виходять. Але чому виходять, Костоньку, хіба б вони виходили, оголошуючи тобі товариський бойкот, саботуючи тебе, на знак опору тобі?

Ні, Костоньку, вони виходять, тому що бояться тебе. Бояться пістолета, бояться влади, якою ти напевне наділений, якщо вже без вагань дістаєш пістолета в кав’ярні та гепаєш ним об