Читати книгу - "Майстер"

У Римі Генрі помітив, що Андерсен завжди вдягався так само, як і його колеги-митці: не надто буденно, але й не нарцистично. Однак зараз, коли скульптор піднявся з фотеля, що стояв у кутку горішньої вітальні, аби привітатися з господарем, Генрі зауважив і його чорний костюм, і білу сорочку, і блакитну краватку-метелика, що чудово пасувала до Андерсенових очей. Молодий чоловік мав вигляд людини, котра більшу частину ранку провела у приготуванні до цієї співбесіди.

Доки вони їли ланч, стало зрозуміло, що погода псується і будь-яку пішу екскурсію містом чи велосипедну прогулянку за його межами доведеться відкласти. На мить Генрі замислився про те, що робив Андерсен у Римі, коли йшов дощ, але швидко збагнув, що там дощі є рідкісним явищем і що за будь-якої погоди скульптор легко знайде собі заняття у власній майстерні. Коли Генрі запитав про дощові дні у Ньюпорті, Андерсен сказав, що пам’ятає їх як щось жахливе, коли цілий день сидиш удома із відчуттям того, що тебе замкнули в чотирьох стінах, і безперестанку виглядаєш у вікно, дивлячись на небо, гадаючи, чи скоро роз’ясниться, але завіконня залишається похмурим і вологим аж до вечора, коли стає зовсім темно та сумно. Він сказав, що й досі ці спогади викликають у нього дрижаки, а потім розсміявся.

Ще до того, як скінчився ланч, дощ почав періщити об вікна Лемб-Хауса, аж у їдальні потемнішало, і сад зробився непривітним. Генрі побачив, що настрій Андерсена помітно погіршується. Якби зараз він опинився сам, Генрі б узяв книжку і за читанням дуже плідно провів би час до вечері, щоб після неї знову повернутися до перерваного заняття, та, наскільки він міг судити, Андерсен нічого не читав, і, взагалі, важко було уявити, щоб такий чоловік поховав себе у кріслі, марнуючи день із книгою в руках.

Минулого вечора Генрі обмовився про порожню студію на Вотчбелл-стрит, і під час ланчу виявив, що Андерсен залюбки на неї подивився б, якщо вони зуміють знайти парасольку та наважаться вийти під дощ. Генрі хотілось, аби відстань до студії була більшою, щоб екскурсія забрала більше часу і щоб до неї треба було готуватись. Але до неї було лише кілька кроків, і Бурджесс Нокс зустрів їх біля дверей із парасольками напоготові. Цього разу він дивився на Андерсена так, ніби збирався малювати з нього скетч. Тож, усі троє мало не бігцем рушили до покинутої будівлі. Генрі тримав у кишені ключ.

Він не знав, але мусив би здогадатися, картав себе Генрі, що дах майстерні протікає у двох або трьох місцях. Варто було лише відчинити двері, як усі вони застигли на порозі, дивлячись на те, як рясно падають краплі й розбиваються об цементну підлогу. Зараз тут було тьмяно і незатишно, у кутку валявся якийсь мотлох і стояли старі велосипеди, а шум дощу якимось чином робив цю місцину ще більш тоскною та непривабливою. Жоден із них не виявив наміру пройти в глиб приміщення, тож усі якийсь час мовчки тупцяли біля дверей. Генрі розповідав про цю місцину як про майстерню, де скульпторові буде приємно працювати влітку, коли задушлива спека Риму робить його нестерпним, і як місце, де взимку можна зберігати готові роботи та показувати їх лондонським галеристам. Але зараз це було більше схоже на дірявий сарай, придатний тільки для зберігання проіржавілих велосипедів, і Генрі розумів, що його молодий друг, який розраховує на шалений успіх у найбільших містах світу, перебуває в полоні власної уяви, що аж ніяк не буде милосердною до таких вицвілих і пошарпаних приміщень. Навіть Бурджесс Нокс, який напівбожевільним поглядом метався між дірками в даху, мокрою підлогою, своїм господарем і його гостем, був оживленим свідченням того, що й ноги Гендрика Андерсена ніколи більше не буде в Раї.

Генрі та Андерсен провели решту пообідньої пори у безсистемних розмовах, а коли, нарешті, дощ ущух і небо роз’яснилося, вони так само безсистемно пройшлися вулицями Рая і прогулялися за його межами. Андерсенові думки цілковито займала подорож до Нью-Йорка та перебування в цьому місті, і Генрі відчував, що, якби його молодий друг не боявся порушити тієї позірної приязності, що була в їхніх стосунках, то втік би до Лондона не гайнуючи жодної хвилини.

Доки вони сиділи у вітальні, чекаючи, коли подадуть вечерю, Андерсен почав говорити про свої наміри. Та коли він сказав, що мріє побудувати місто міст, Генрі не витерпів і трохи роздратованим тоном запитав, чи він збирається зробити це в мініатюрі. Захоплений власними гарячковими розмірковуваннями, Андерсен, здавалося, навіть думки не припускав, що питання могло бути поставлено із сарказмом або навіть зловтіхою. Він пояснив, що нічого подібного, він має на увазі справжнє місто міст, у якому будуть величні будівлі та пам’ятники, де буде зібрано найкращі зразки архітектури та скульптури всіх часів і народів. Це буде наче подорож у гармонію та загальне порозуміння, у цьому місті все людство буде представлено у символічному вигляді, там будуть показані всі етапи нашої цивілізації, там зможуть разом зібратись і принци з монархами, і митці з філософами, там знайдуть своє відображення всі найкращі надії та прагнення людини.

Доки Андерсен говорив і в його голосі вчувалося дедалі більше натхненного хвилювання, останні промені сонця торкнулися старої цегляної стіни в кінці саду; Генрі подумав, що підсвічена крихкість червонуватої цегли та яскрава свіжість зелені ще вогких повзучих рослин після дощу має дуже заспокійливий вигляд. Але він не забував регулярно кивати на Андерсенові слова. Перейшовши до їдальні, Генрі сів лицем до французьких вікон, аби насолоджуватися тим, як у догораючому світлі дня густішають сутінки і як під деревами купчаться тіні. Андерсен уже перейшов до розповіді про те, яка підтримка йому знадобиться в реалізації цього проекту і хто йому вже допомагає. Він сказав, що легко міг би все своє життя робити статуетки, подібні до тієї, що так сподобалася Генрі та й іншим, але, доки він іще не зістарівся, бажає присвятити себе великому інтегрованому проекту, над яким працюватиме багато років, але який матиме значення для всього людства.

— Людство,— Генрі не помітив, як вимовив ці слова вголос,— є дуже відповідальною справою.

— Так,— відповів Андерсен,— але людство є розділеним стількома підробними конфліктами та багатьма хибними ідеями. Досягнення людства ніколи ще не було зібрано в одному місці, не в музеї, а в живому, діючому місті, в якому процвітатиме краса та порозуміння.

Мозок Генрі наполовину був зайнятий зробленим уранці. Він знайшов вигаданого героя, що його давно