Читати книгу - "Кров фенікса, Анна Стоун"

— Я бачу! — скептично глянув на неї Андрій. Її втомлене обличчя говорило саме за себе. — Ти сьогодні обідала?

— Обідала? — це питання розсмішило Леру. — Я сьогодні й не снідала!

— Ти, що з глузду з'їхала? — несподівано навіть для самого себе вигукнув хлопчик. — Заморити себе голодом вирішила?

— Ні, я просто не встигла поїсти.

— І чим ти була зайнята?

— Спочатку проспала, потім писала доповідь на демонологію.

За виразом його обличчя було зрозуміло, що він подумки вилаявся. Лера ніяково опустила голову.

«Чого це він так хвилюється? Нехай вичитує свою дівчину. Я не з власної волі в такому становищі опинилася» — ображено підібгала губи дівчинка.

— Знайшла чим зайняти велику перерву! Скажи, чому ти доводиш себе до такого стану? Ти хочеш мені помститися за щось?

— Ні, ні! — дівчина злякано підняла на нього очі. — Просто я готувалася до контрольної, тому не виспалася.

Андрій відвів від неї погляд і подивився на озеро.

— Нікуди б контрольна не поділася! Хто мені казав, що вночі треба спати? І взагалі чого ти так завзято взялася за навчання, у тебе начебто і так все виходить?!

— Я хочу диплом з відзнакою... — знову втупилась вона.

— Думаєш, це того варте? — у його погляді знов з’явився скепсис. — Що ти хочеш довести?

— Нічого…

— У нас цього року немає іспитів! Навіщо такі жертви? Кому ти хочеш щось довести? Я переживу, якщо раптом ти щось не вивчиш, викладачі теж не гніватимуться!

— Собі! Тут тобі вже сказати нема чого. — тихо розсміялася дівчинка. — Андрію, мені просто треба надолужити те що я пропустила!

— Тобі не треба нікому нічого доводити. Ти вже зробила багато. — тихіше сказав Андрій, поклавши руку їй на передпліччя. А потім суворіше додав. — Зараз іди їж і спати! Прийду перевірю!

— Так, татку! — хихикнула Лера, зробивши ще одну спробу встати.

Кинувши погляд на годинник, Андрій плюнув і подав їй руку. По ній було видно, що сама вона не дійде до гуртожитку.

Дівчинка почувала себе, незручно йдучи з ним під руку. Щоразу, коли на шляху хтось зустрічався, вона опускала очі, відчуваючи провину. Їй слід би триматися подалі від Андрія. І нарешті викинути його з голови.

* * *

Побачивши вдалині знайому постать, Андрій прискорив крок.

 — Де ти був? — Міла відсторонилася, не давши себе поцілувати.

— Вибач, з'явилися невідкладні справи.

— Це не ті справи, за які пів школи розмовляють? Ти призначаєш мені побачення, а сам за ручку гуляєш з іншою! — у її очах спалахували гнівні іскорки.

— Не знаю, що тобі розповіли. Але я лише допоміг подрузі дійти до гуртожитку. Їй стало погано. — почав виправдовуватися Андрій.

— І що, довів? Вона подякувала, мабуть?! — саркастично усміхнулася Міла.

Тепер уже хлопчик скривджено підібгав губи.

— Пам'ятаєш, ти сама казала, що мені ніхто не заборонятиме гуляти з друзями? Але щоразу, коли бачиш мене поряд із будь-якою дівчиною, починається ця вистава! Мені набридло виправдовуватися!

— Я не хочу, щоб ти з нею спілкувався. — її губи здригнулися, ніби вона ось-ось заплаче.

Андрій закотив очі, придушивши тяжке зітхання. Після зробивши крок, він обійняв її.

 — Міла, Лера моя подруга, не більше. Ми з нею знайомі вісім років. – хлопчик усміхнувся, дивлячись у її великі сірі очі. — Я тебе люблю!