Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Метью не став би заперечувати, якби я прогулялася б з паном Чепменом, особливо якщо зважити на те, що ти мене теж будеш супроводжувати, — сказала я П’єру, беручи Джорджа під руку. — А ваш аптекар працює десь поблизу набережної Павла?

— Зовсім навпаки, — заперечив Джордж. — Але вам не слід скуплятися на набережній Павла. Єдиний тамтешній аптекар — це Джон Гестер, а його ціни знаходяться за межами здорового глузду. Пан Чендлер надасть вам кращі послуги та ще й удвічі дешевше.

Я подумки внесла Джона Гестера до списку на майбутнє і взяла Джорджа під руку. Ми подалися з двору собору на північ, проходячи дорогою пишні будинки та розкішні парки.

— Саме тут мешкає мати Генрі, — сказав Джордж, кивнувши рукою на особливо імпозантний комплекс споруд зліва від нас. — Він терпіти не може це місце і жив за рогом неподалік Метью, допоки Мері не переконала його, що таке помешкання недостойне герцога. Тепер він переїхав до помешкання на Стренді. Мері задоволена, але Генрі вважає той будинок похмурим і вогким, а вологість шкідливо впливає на його кості.

Міські стіни проходили якраз поблизу родинного маєтку Персі. Споруджені ще римлянами для захисту «Лондінія» від загарбників, вони й досі позначали його офіційні межі. Коли ми пройшли крізь браму Олдерсгейт і вийшли на низький місток, перед нами відкрилися поля та будиночки, що скупчилися довкола церков. Відчувши сморід, який супроводжував цей пасторальний краєвид, моя рука в рукавичці мимовільно потягнулася до носа.

— Міська стічна канава, — вибачливо мовив Джордж, кивнувши на річку з баговиння під нашими ногами. — На жаль, це — найпряміший маршрут. Невдовзі повітря знову поліпшиться. — Витираючи очі, що почали сльозитися від ядучого смороду, я щиро сподівалася, що так воно й станеться.

Джордж повів мене вулицею достатньо широкою, щоб на ній могли розминутися екіпажі, фургони з харчами та навіть гурти корів та биків. Поки ми йшли, Джордж розповідав мені про те, як він ходив до свого видавця, такого собі Вільяма Понсонбі. Він страшенно здивувався, що я не впізнала цього імені. Дійсно, я мало знала про тонкощі книжкової торгівлі в часи королеви Єлизавети і тому почала розпитувати мого супроводжувача. Джордж радісно ділився зі мною плітками про те, як цей Понсонбі зневажив багатьох драматургів, не минаючи й Кіта. Понсонбі волів працювати з серйозними літераторами, і в його авторському колективі дійсно були такі відомі імена, як Едмунд Спенсер, графиня Пемброкська та Філіп Сідней.

— Понсонбі висловив бажання надрукувати також поезію Метью, але той відмовився. — Джордж ошелешено похитав головою.

— Поезію Метью? — Від несподіванки я аж зупинилася. Я знала, що мій чоловік боготворив поезію, але не знала, що він теж писав вірші.

— Так. Мет наполягає, що його вірші годяться для прочитання лише у колі друзів. Усім нам дуже подобається його елегія на смерть брата Мері — Філіпа Сіднея.

— «А його вірші милі й бездоганні заполоняли вуха, очі та думки», — процитував Джордж і посміхнувся. — Чудово сказано, еге ж? Але Метью не бажає зв’язуватися з друкарями, каже, що в минулому це лише призвело до сварок та непорозумінь.

Незважаючи на свою сучасну лабораторію, Метью був безнадійним ретроградом, що й проявлялося в його пристрасті до старовинних годинників та антикварних авто.

Я стулила губи, щоб не розсміятися зі ще одного доказу його традиціоналізму.

— А про що він пише у своїх віршах?

— Здебільшого про кохання та дружбу, хоча останнім часом вони з Волтером обмінювалися віршами на лячну й небезпечну тематику.

— Небезпечну? — нахмурилася я.

— Вони з Волтером не завжди схвалюють те, що відбувається довкола них, — тихо відповів Джордж, швидко окинувши поглядом обличчя перехожих. — Інколи виявляють схильність до роздратування, особливо Волтер, і часто викривають брехню можновладців. Це — вкрай небезпечна схильність.

— Викривають брехню… — повільно мовила я. Була одна відома поема, називалася «Брехня». Вона була анонімною, але приписували її Волтеру Рейлі: «Брехня придворна сяє і блищить, немов пеньок трухлявий».

— Значить, Метью і з вами ділився своїми віршами. — Джордж іще раз зітхнув. — Йому вдається кількома словами передати повний діапазон почуттів та думок. Я заздрю його таланту.

Хоча ця поема й була відомою, невідомим залишалося таке: який стосунок мав до неї Метью? Але вечорами я ще матиму багато часу, щоб порозпитувати свого чоловіка про його літературні заняття. Я полишила цю тему й почала слухати роздуми Джорджа про те, що нині поетам і письменникам доводиться публікувати надто багато заради того, щоб просто заробити на хліб, і про брак досвідчених редакторів, які б не давали помилкам заповзати до друкованих видань.

— А ось і крамниця Чендлера, — сказав Джордж, показавши на перехрестя, де на постаменті був установлений хрест химерного нестандартного вигляду. Біля постаменту сиділа зграйка хлопців, видовбуючи з нього неотесані камені. Не треба бути відьмою-провісницею, щоб передбачити, що невдовзі ці каменюки полетять у вікна крамниці.

Чим ближче підходили ми до крамниці аптекаря, тим прохолоднішим ставало повітря. Як і біля собору, тут відчувався приплив енергії, але над районом висіла задушлива атмосфера злиднів та відчаю. Із північного боку вулиці виднілася облуплена стара вежа, а будинки довкола неї виглядали так, наче готові впасти від першого пориву вітру. Двоє хлопців рушили було до нас, але, зачувши сичання П’єра, враз зупинилися як вкопані.

Крамниця Джона Чендлера чудово вписувалася в готичну атмосферу цього району. Вона була темна, лячна й бентежна. Зі стелі звисало опудало сови, а до схеми людського тіла, проштрикнутої в різних місцях кинджалами та мечами, були прикріплені угорі зубасті щелепи якоїсь бідолашної істоти. В оці нещасного під гострим кутом стриміло теслярське шило.

Із-за ширми вийшов сутулий чоловік, витираючи руки об рукави вицвілої накидки з чорного бомбазину. Вона чимось нагадувала академічні мантії, що їх носили старшокурсники Оксфорда та Кембриджа, і була так само пом’ятою. Ясний погляд зелено-карих очей зустрівся з моїм без найменшої ознаки ніяковості, і моя шкіра засвербіла, впізнаючи одноплемінника. Чендлер був відьмаком. Перетнувши більшу частину Лондона, я, нарешті, зустріла представника мого племені.

— Із кожним тижнем вулиці довкола вас стають дедалі