Читати книгу - "Вода, павутина"

ніби роздумує, увійти чи не ввійти. Цього я найбільше боюся. Може, хтось таки прийде? Іта? Ні, та не прийде. Ірма? Та ще менше. Дамір би прийшов, але його не пустять. А якби він прийшов, обов'язково би сидів біля мене день і ніч, і кожного разу, коли би я прокидався, він би мені махав.

А на тата я образився, бо він мене не чув і його не було, коли треба було копнути ногою того метелика. Ага, це був метелик. Знаю, це тупо, що я образився, але я образився. Знаю, що це смішно, коли хтось боїться метеликів, але спробуйте тільки уявити, як виглядає півтораметровий метелик. Страшно, правда? Зараз би радше за все я відвернув ту мою дурну голову і довго нічого не говорив би і не думав. Тільки лежав би.

Хай вже нарешті перестануть мені говорити, що люблять мене.

* * *

Циліці «жити не хтілося», а тим паче було не до цвинтаря чи куховарення. Була така втомлена від весілля, «же то не до вповідання».

Але на кладовищі були, гуску із млинцями і горіховий рулет їли. І обід, і вечеря були «як заповідають традиції».

«Дала і дзядку і Бахурові занесла.

Свята надворі, поки я жива, традиції будемо поважали».

Дамір з’їв шматок гусятини, з’їв млинці, з’їв буряк, а тепер збирався поїсти й рулету. Але ніяк не міг наважитися його вкусити. Її не було. Причому весь день. Кілька разів уставав, заглядав під образ — ні, не було її.

Був і злий, і неспокійний, не знав, як це могло статися. Обернувся до вікна і тоді відчув, як вона спустилася на стіл.

— Де ти була?

— Спершу привітайся, потім я тобі скажу.

— Доброго дня.

— І тобі доброго дня. Я була на кладовищі. Багато живих. Навіть жвавих. Досить весело у вас на День всіх святих. І діти є на кладовищі.

— Чи всі були в чорному?

— Дехто так, але наскільки я бачу, в Загребі здебільшого носять чорне, тому мені здається, що немає різниці між цвинтарним і звичайним одягом. Якось все чорне, а трауру нема. Це не похорони, а святковий день.

— Я був одного разу на похоронах. Все було чорне. І сумне.

— Знаю, ти був на похоронах Катарининої мами.

— Коли люди дуже оплакують, одягають чорне. І тоді всі навколо них оплакують і того, хто помер, і того, хто в траурі. Сильно-сильно оплакують.

— Даміре мій, людям, які справді за кимось сумують, замість чорних суконь і костюмів треба було б натягнути чорні забрала на очі, щоб не бачили тих, хто задоволено живе. Людину тішить лише ілюзія, що всім важко через її втрату.

— Це не так. Не мало би бути так. Мені було шкода Катарининої мами.

— Ні, тобі було шкода Катарини. Але недовго.

— Мені й досі шкода.

— Не перебільшуй. Люди якщо й оплакують, то недовго. Людина не відчуває нічийого болю, крім свого.

Дамір обурився. Йому було образливо, що Мала Пречиста йому не вірить.

— Я відчуваю співчуття.

— Співчуття? Співчуття — одне з найкоротших почуттів. Триває менше за всі решта відчуттів. Любовних, патріотичних. Безмірно коротше від заздрощів. Якщо почнеш комусь заздрити, можеш бути певен, що будеш йому заздрити все життя. Співчуття насправді триває рівно стільки, скільки на тебе дивиться людина, якій ти співчуваєш. Я це чудово знаю. Інколи дивлюсь на людей у церкві, як вони мене шкодують, дивлячись на мою статую. Спостерігаю за ними до дверей церкви і бачу, що вже там вони забувають свою сумну Пречисту. Через кілька метрів від церкви вже нікому не співчувають.

— Добре, ти все знаєш. Ти найрозумніша…

Пречиста засміялася.

— Зараз ти чиста дитина. Найсправжнісінька дитина.

Відвернув голову до стіни і знайшов свою точку. Не думав, що Мала Пречиста може так його дратувати.

Мовчав занадто довго, вона першою озвалася.

— Хочеш, щоб я пішла?

Злякався.

— Ні, я просто замислився.

— Добре, що тебе ще цікавить?

— Ну… Ти була аж внизу, на стежках, між… могилами?

— Ні, не спускалася. Багато запалених свічок. Полум’я свічок могло б мені спалити крила.

— Ти з крильми спускалася?

— Я не спускалася.

— Питання було не в тому, чи ти спускалася, а в тому, чи ти мала крила.

Відвернула голову. Не слухала його.

— Як ти вернулася?

— Як і всі.

— Ну ти ж не їхала автобусом?

— Їхала. Трамваєм теж.

Злякався.

— Тебе міг хтось побачити.

— Ні.

Дамір пожвавішав.

— Загреб гарний?

— Пагорб над містом гарний.

— Це не пагорб, а гора.

— Добре, гора. А місто як місто. Я не справджувала, але мені здалося, що ви маєте намір невдовзі знести якісь вулиці.

— Не маємо наміру. Ніхто про це не говорить. Чого ти так подумала?

— Та в інших містах порозбивані вітрини і розмальовані стіни бувають або після, або до знесення. Знаю, що нічого драматичного останнім часом не ставалося, тому й подумала, що ви хочете знести якісь вулиці. Наприклад, ту, яку зараз називаєте Тратинська. Якою колись вода проривалася до центру.

Йому полегшало.

— Ні, не маємо наміру її знести. Вона просто так розмальована. Просто так вітрини порозбивані.

— Даміре, ти інколи дійсно, як дитина. Ніколи вітрини не розбивають просто так, ніколи стіни не розмальовані просто так і ніколи люди не є байдужими до спотворених речей без причини.

Розхвилювався. Його почали втомлювати ось такі беззмістовні розмови.

— Я не хочу про це говорити. Не хочу про спотворені речі.

Мала Пречиста заспокоїла його рукою. Дала йому знак замовкнути і підняла до нього голівку.

— Я перевірила. Ви не знесете вулиці. Деякі хати самі собою зруйнуються.

Дамір повторив рух, яким вона зазвичай його заспокоювала, але його велика рука справила абсолютно інше враження на Малу Пречисту. Вона поморщилася.

— Даміре, не розмахуй руками, ти здіймаєш вітер і розбурхуєш мені волосся. Навіть якщо великі і малі речі однакові, вони не аналогічні. Мале — це мале, а велике — це велике.

Дамір образився.

Потім заспокоївся, подумав. Все ж таки, це свято, а вона — гостя. Пасувало б її чимось почастувати.

— Мала Пречиста, хочеш, я тобі відкрию один пакетик цукру. Я буду їсти свій завиванець, ти — свій цукор, і так ми разом пообідаємо.

По тому, як вона розтягнула оксамитову сукенку і вклонилася,