Читати книгу - "Долі та фурії"

було ігнорувати, близнюки вкрали машину в сусіда. На свою голову той залишив ключ у замку запалювання. Вони йшли під’їзною доріжкою, роздивляючись пальми саго, траву, крихітну рожеву коробку на палях. Чоллі розчаровано зітхнув. Він сподівався, що родина Лотто надзвичайно багата, та щось було не схоже. [Ніколи не можна сказати напевно.] Жовтенькі маргаритки хитро виглядали з трави. Вони постукали у двері. Відчинила маленька сувора жінка з губами, стиснутими в тонку лінію.

— Ланселота тут немає, — сказала вона. — Ви ж, мабуть, знаєте.

— Ми прийшли до Антуанетти, — сказав Чоллі. Він відчув руку сестри на своїй руці.

— Я збиралася в гастроном. Та все ж можете зайти, — сказала вона. — Я — Саллі. Тітка Ланселота.

Вони вже сиділи хвилин із десять, п’ючи охолоджений чай та жуючи печиво сабле. Аж тут відчинилися двері й увійшла жінка. Вона була висока, велична, повна, волосся майстерно вкладене у химерну зачіску. В ній відчувалася якась легкість — у серпанку її одягу, у тому, як вона поводила руками, — щось м’яке, що обеззброювало.

— Як приємно, — тихо промовила вона. — Ми не чекали гостей.

Чоллі посміхнувся, одразу прочитавши все в її очах, зненавидівши те, що він прочитав. Гвенні, побачивши, що Антуанетта дивиться на неї, розвела руки, щоб було видно її живіт.

Обличчя Антуанетти стало схожим на папір, палаючий у вогні. Потім вона ясно посміхнулася.

— Думаю, тут не обійшлося без мого сина. Він дуже любить дівчат. О Боже!

Чоллі розігнався щось сказати, але тут зі спальні перевальцем вийшло дитинча в підгузку, на голівці — два хвостики. Він замовк. Антуанетта посадила дитину на коліно й проспівала:

— Скажи «привіт», Рейчел! — і помахала близнюкам пухленькою ручкою дівчинки.

Рейчел жувала свій кулачок, дивлячись на гостей своїми стривоженими карими очима.

— То чого ж ви хочете від мене? — спитала Антуанетта. — Переривання вагітності — це для дівчини прямий шлях до пекла. Я не буду за це платити.

— Ми хочемо справедливості! — заявив Чоллі.

— Справедливості? — дуже м’яко перепитала Антуанетта. — Всі хочуть справедливості. І миру в усьому світі. Пустуни-однороги. Що конкретно ти хочеш, хлопчику?

— Іще раз назвеш мене хлопчиком, жирна свинюко, і я вріжу тобі в чортову морду, — сказав він.

— Коли ти лаєшся, ти всього лише демонструєш свою духовну вбогість, хлопчику, — сказала вона. — Мій син, нехай Господь благословить його чисте серце, ніколи не був би настільки вульгарним.

— Пішла ти, стара карго, — сказав він.

— Любий, — сказала Антуанетта дуже м’яко, торкаючись до руки Чоллі, змушуючи його замовкнути цим доторком. — Це, звичайно, робить тобі честь, що ти так заступаєшся за свою сестру. Та якщо ти не хочеш, щоб я застосувала сікач до твого чоловічого достоїнства, то йди краще й підожди в машині. А ми з твоєю сестрою вже якось самі порозуміємося.

Чоллі зблід, відкрив рот, розвів руками, закрив рот, а тоді вийшов із будинку, сів у машину, відчинив вікно і ще з годину слухав по радіо поп-музику шістдесятих років.

Зоставшись на самоті, Антуанетта й Гвенні мило посміхалися до Рейчел, аж поки дитина не почимчикувала назад до спальні.

— Значить ось що ми зробимо, — сказала Антуанетта, нахилившись уперед.

Гвенні скаже братові й батькам, що вона зробила аборт. За тиждень вона втече, хоча насправді оселиться на квартирі в Сент-Огастині. Це влаштують юристи Антуанетти. Про неї піклуватимуться доти, доки вона залишатиметься всередині. Також влаштують усиновлення. Після народження Гвенні залишить дитину в лікарні й повернеться до свого життя. Вона навіть не заїкнеться нікому про все це, інакше щомісячна допомога припиниться.

[Відлуння розлетиться повсюди. Болісні закулісні маніпуляції. Гроші беруть гору над серцем. Гаразд. Стромляй палець у рану. Терпи далі.]

Дівчина прислухалася до океану, приглушеного вікном. Рейчел знову прийшла, натиснула пальчиком кнопку телевізора й усілася на килимок, смокчучи великий палець. Гвенні дивилася на неї, їй хотілося хоч якось зачепити за живе цю жінку, від якої тхнуло трояндами й дитячою присипкою. Нарешті Гвенні подивилася на Антуанетту без посмішки.

— Ви не хочете визнати власного внука? — запитала вона.

— У Ланселота буде блискуче майбутнє, — сказала вона. — Не таке блискуче, якщо це станеться. А завдання матері — відкрити всі можливі двері для своїх дітей. Крім того, з’являться більш підходящі кандидатки, щоб народити йому дітей. — Вона помовчала, мило всміхаючись. — Та й діти вийдуть більш підходящими в результаті.

У Гвенні в животі почала скручуватися кільцями гадюка.

— Чудово, — сказала вона.

[І скільки в цьому припущенні фантазії? Усе. Нічого. Тебе ж там не було. Але ж ти знаєш Антуанетту, як за її лінивою чарівністю ховається лють. Цю промову вона виголосить іще раз, та цього разу дротик не влучить у ціль. О, так. Ти на своїй шкурі переконалася, що це таке — Антуанетта.]

Знову в машині. Чоллі тримав кермо, і йому аж до нудоти було боляче дивитися на сестру, яка плакала в зігнутий лікоть.

— Ти послала її подалі? — спитав він. Він подасть до суду на цю жабу й забере все, що в неї є, навіть не зважаючи на те, що вона — мати Лотто. Вона йому за все заплатить, і він житиме в цьому пляжному будиночку до кінця життя, щасливий і багатий.

Гвенні прибрала руку і сказала:

— Гроші за мовчання. Не бий мене. Я підписала контракт.

Він спробував своїм мовчанням виразити те, чого не міг сказати вголос, але вона й слухати нічого не хотіла.

— Вона мені сподобалася, — сказала Гвенні, хоча це була страшна неправда.

Вони повернулися в батьківський дім, бо більше нікуди не хотіли їхати. Окра, курка, кукурудзяний хліб, мати впустила ложку, вийшла до них із розкритими обіймами. За ірисовим пудингом Гвенні оголосила про вагітність і про аборт. Це було більше для Чоллі, щоб він не наривався. Батько ридав, поклавши голову на край кухонного столу. Мати не вимовила й слова і наступного ранку полетіла в Ель-Пасо на роботу. Гвенні було неважко зобразити втечу. Вона зібрала невеличкий рюкзачок і сіла в таксі, яке викликала до школи. Її влаштували у двокімнатній квартирі з бежевим плетеним килимком і пластмасовими чашками. Щотижня до неї приходила медсестра, під двері їй приносили пакунки з їжею. Вона дивилася телевізор досхочу, і це було чудово, бо вона не прочитала б жодної книжки, навіть якби тут і знайшлася хоч одна. Та навряд чи були книжки в цьому похмурому житловому комплексі з бірюзовими фонтанами й червоною кипарисовою мульчою.

Дитина росла. Вона росла з її кісток і день у день забирала її юність. Гвенні мало їла, цілими днями дивилася різні ток-шоу. Любий Лотто, якось почала вона писати хлопчику, якого заслали в холодні північні поневіряння, але половина слів уже була брехнею, тож вона порвала лист і поклала його в урну для сміття під кавовий фільтр. Лише лежачи у ванні, вона могла розслабитися.

Її життя зупинилося; та прокрутимо стрічку вперед — прийшов день, коли дитина народилася. Гвенні зробили епідуральну анестезію, все відбулось уві сні. У клініку прийшла її персональна медсестра й усе зробила. Вона дала дитину в руки Гвенні, але коли медсестра вийшла з кімнати, Гвенні поклала дитину назад у ліжечко. Вони викотили його, але привозили ще, хоча вона просила їх цього не робити. Її тіло зажило. Груди затверділи. Два дні, три дні. Зелене желе в чашках. Хліб із американським плавленим сиром. Одного дня вона підписала якісь папери, й дитину забрали. В її рюкзачку лежав товстий конверт із грошима. Вона вийшла з клініки в яскраву липневу