Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Панна Подолянка, яка осторонь слухала всю цю балачку, поспішила підійти до шукайла, одвела його на два-три кроки далі й, озирнувшись на Мамая, стиха шепнула:

— Я також мрію про скарб.

— Мрії тепер коштують не дуже й дорого, чарівна панно.

— Я вже маю дещо в руках.

— Що саме, панно? — зацікавився Оврам.

— У мого дядечка… серед паперів… — почала була Ярина.

Та їхню розмову перепинив Козак, на мить одвинувшись од свого Песика, що з ним вони про віщось радились.

— Про що це ви там? — не підходячи до них, спитав Козак у Подоляночки.

— Я оце розпитую пана Оврама про знайдені торік скарби… так цікаво, так цікаво! — І панночка щось таке защебетала, а Козак Мамай знову нагнувся до Ложки, продовжуючи з ним якусь важливу балачку.

— То про що ж ви пак, голубонько? — нетерпляче шепнув пан Оврам, киваючи Пампушці, щоб одійшов далі й не заважав.

— У мого дядечка в кованій скрині лежить письмо покійного полковника Кіндратенка. Того самого…

— Що ховав у Мирославі ті запорозькі скарби? — аж скинувся пан Оврам. — За цей папір я ладен…

— Знаю! — і, жарко блискаючи на Роздобудька чорнющими очима, білявка солодко задихала йому в обличчя: — Що знайдемо…

— Поділимо! — видихнув, озираючись, Роздобудько.

— Як поділимо?

— Рівно.

— Ні.

— Дві третини — вам?

— Три чверті!

— Навіщо так багато?

Панночка на недоречне запитання не відповіла.

— Я добачаю, вас незле викохували домініканці в своїх кляшторах?! — аж захлинувся від приємного подиву пан Оврам, бо такої панни він уже не боявся, і вона дужче та дужче починала йому подобатись. І він сказав глибокодумно: — Мир між людьми залежить від християнського виховання шляхетної молоді: щоб любов до себе не тлумила любові до ближнього! — І знову спитав: — То як же? Дві третини? Дві?

— Я заплачу вам одну чверть, — невблаганно сказала панна. І похапцем зашепотіла: — Слухайте! Вночі сьогодні, після перших півнів, прийдіть у сад попід моє вікно. Третя шибка вгорі — за причілком. Чекаю!

Бачивши, що Козак Мамай скінчив таємничу нараду з Ложкою, панночка легко відступилась від Оврама Роздобудька, начебто це й не вона щойно змовлялася з тим шукачем пригод і скарбів, а Мамай повернувся до пана Оврама, щоб скінчити балачку про незабарний починок шукання в Долині скарбів.

Панна Ярина тим часом думала про голодранця, про Михайлика, бо він їй раптом став потрібен після того, як дівчина умовилась про ділове побачення з паном Оврамом: «Добре, коли б той чудний парубок та прийшов уночі під вікно, бо чепуристий шляхтич намагатиметься ж, мабуть, мене вкрасти…»

Добре було б!

Бо ж просити дівчат, щоб стерегли її вікна сьогодні, панночка, вперта й затята, звісна річ, всупереч здоровому глуздові, не хотіла, бо що таке дівоча гордість і зарозумілість, давно відомо всьому світові… Не хотілось їй про це й старшим казати, дядечкові своєму навіть.

Не хотілось і Козакові розповідати про нічне побачення, якого вона, треба признатись, боялася, і завзята панна, щоб відвернутись од мислі про близьку небезпеку, спитала в пана Роздобудька:

— Скажіть: знайшовши скарб, його просто руками й забирати можна?

— Коли заклятий, то не можна брати грошей зверху. Їх паличкою треба скинути. Та й усякий скарб треба не згори, а збоку з землі вибирати: коли збоку, з грошей закляття знімається…

Пан Роздобудько говорив захоплено, з любов’ю до діла і, вже не можучи спинитися, знову одійшов із панною Яриною на кілька кроків далі.

Тоді Подолянка стиха спитала:

— Ви навмання їх шукатимете? Наші скарби?

— Навмання шукаючи, можна ніц не знайти й за сто років, — відповів пан Оврам. — На все своя наука!

— Ну, коли так, то й Кіндратенків план вам, бачу, не потрібен?

— Як то не потрібен?

— Ви збиралися шукати й без того письма.

— Але ж…

— Ви маєте мальовані плани?

Оврам схаменувся.

Та було пізно.

— Хто вам їх дав? Чи не гетьман?

— Панно!

— Ви їх принесете мені сьогодні вночі.

— Навіщо ж?

— Покладемо їх поряд, ваш і мій, та й побачимо: що спільного? Яка різнота? Де ймовірність? — і, помовчавши, спитала: — То прийдете? Чи ні? — і рушила, щоб зникнути в покоях.

— Прийду, — поспішив Оврам, холодіючи, і боязко поглянув на Пампушку, бо ж йому тепер уже не слід було казати обозному про змову з панною, щоб не ділитися грішми ще й із цим вельможним череванем.

— Про що це ви з панною так таємниче балакали? — спитав Стародупський-Пампушка, коли вони, умовившися з Мамаєм зустрітись ранком, вийшли нарешті з архієрейського саду на вулицю.

— Шляхетні панни завше схильні до розмов таємничих, — клацнув пальцями Роздобудько. — Питала, як люди знаючі добувають скарби з поміччю відрубаної руки мертвяка.

— Чого це їй такого заманулось?

— Виховання по монастирях… чого ж ти хочеш! — і стиха додав: — А полюють на ню недарма!

— Чиясь примха! — знизав плечима пан Пампушка. — Ні щік порядних, ні грудей, ні всього іншого. Не розумію! Душі в ній більше, як тіла!

А одчайдушна панна, повернувшись до свого покою, всією душею линула до того простодушного голодранця.

І в думці кликала: «Прийди! Прийди!»

42

І Михайлик той поклик почув.

Він саме спав, і все йому приснилось.

Вві сні він чув, як Подолянка кликала: «Прийди… в садок… під вікно… та прийди ж!»

Він хріп собі солодко в холодку, за кузнею ковалика-москалика, що до нього матінка й син поспішали цілісінький день.

Знайшовши коваля, побачили, що вони вже трохи знайомі, бо той Іванище, тульський богатирище, з білявенькою жіночкою своєю, яку всі величали Анною, дивився разом з Явдохою та Михайликом виставу Прудивуса, а потім коваль Іванище бачив на кону й самого Михайлика, — отож і зустріли в кузні парубка та його неню як рідних і жданих.

— Прийміть на роботу, — попросився Михайлик і чемно віддав чолом ковалеві й білявенькій цікавій ковалисі.

— А ти хіба не лицедій? — спитав русявий велет, Іванище-ковалище.

— Бог милував, — поважно й без тіні посмішки одвітував статечний парубок.

— Ми — ковалі, — потвердила й матінка. — А на роботу в вашім городі чужих та прийшлих не беруть.

— Та хіба ж ви чужі? — здивовано спитала Анна.

— Вже наче й свої, — погодився Михайлик.

— Ми ж тут не перший день, — сказала й неня.

— Тебе все місто вже знає, — знизав плечима й прездоровий Іванище.

— То приймете? — спитав селюк.

— А чого ж тобі йти в ковалі?

— Як то чого? — зачудувався Михайлик.

— Ти ж розбагатів сьогодні.

— Трішки.

— Шматок хліба маєш?

— За