Читати книгу - "Армагед-дом"

Лідка поговорила з директоркою й випросила для сина тиждень відстрочки. А потім — потім Андрій буде тут, і кожна сволота зможе сміятись йому в обличчя…

Забрати з ліцею? Поїхати під три чорти, покинути все, хай святкують перемогу?

Зателефонувати Славкові?

Підпалити йому двері?

Наковтатися таблеток?

— Євгене Миколайовичу, коли ви плануєте виграти справу?

Адвокат посміхнувся:

— Ну й питаннячка у вас, Лідіє Анатолівно.

* * *

«— Коли приблизно ви зрозуміли, що між вашим однокласником і вашим педагогом існують інтимні стосунки?

— Здогадувалась я давно. Але остаточно впевнилась на випускному вечорі — знаєте, вони обіймались на очах у всієї школи. Потім я дізналася, що Зарудна-Сотова пішла зі школи й поселила Максимова у себе вдома. Вони жили як подружжя, кілька разів я бачила їх разом — на пляжі, на вулиці, біля університету. Хоча Максимов уже тоді її зраджував. Одна моя подруга провела з ним кілька ночей і потім розповідала нам, що він справді був гарний як чоловік…

— …він іще був дівичем, носив учнівську форму? Скільки ж йому було років і скільки років було Сотовій?

— Йому — шістнадцать, як усім нам. Їй — років під сорок, не знаю точно. Ну, попереднє покоління, ви розумієте…

— …був схильним до авантюр?

— Ні, він був дуже пристойним хлопчиком, поки в нас у школі не з’явилася ЦЯ. Вона його просто розбестила, ну просто професійно.

— Що з ним сталося потім?

— Потім, відразу після мриги, Максимов кинув її. Поїхав за кордон. Кажуть, там у нього сім’я і діти.

— Чому він її кинув?

— Звідки мені знати? Вона ж застара для нього! Мабуть, йому набридло цілувати її зморшкуваті принади…»

(Газета «Пікант», 21 листопада 17-го року. Додаються фотодокументи: максимівський клас на випуску, обличчя Максимова і Тоні Дрозд навмисне неохайно обведені червоним. Лідчина фотографія з випускного альбому — «Сотова Лідія Анатолівна, учитель біології». І ще один знімок, розпливчастий, дуже збільшений, видно, по-шпигунському витягнутий із якогось дальнього плану: на парковій лавці цілуються двоє, в жінці насилу, та можна впізнати Лідку, обличчя хлопця невиразне)

* * *

В інституті всі, звичайно, все знали і все читали. Лідка з’являлася на роботу з ледь перебільшеною пунктуальністю; під її поглядом працівники розбігались, як таргани під променем кишенькового ліхтарика. Численні лабораторії продовжували свою кипучу діяльність, але Лідці все настирніше здавалось, що їхня робота спрямована в нікуди.

Двічі чи тричі до неї намагалися під’їхати з розмовами. Зі співчуттям, із обуренням «цими брудними газетярами». Лідка відшивала співчутливих із гідною подиву холодністю. Єдиною фразою, яку вона зронила на адресу кривдників, була обіцянка розорити газетку через суд.

Напередодні повернення Великова з Андрієм, за годину до завершення робочого дня, Лідчина секретарка тривожно пискнула селектором:

— Лідіє Анатолівно, вам телефонують. Знизу, з прохідної.

— Я не маю часу, — повідомила Лідка байдуже.

— Добре, але це телефонує такий собі Максимов…

Лідка відірвала погляд від паперів, і секретарку ніби вітром знесло.

Кілька секунд Лідка посиділа, прислухаючись до себе й нічого не відчуваючи. Зрештою, людей із прізвищем Максимов на світі приблизно стільки ж, скільки сходинок на нескінченних інститутських сходах…

— Який Максимов і чого він хоче? — стомлено спитала Лідка секретарці навздогін.

Секретарка Оленка теж читала жовту пресу. Принаймні останні кілька тижнів. І якби прізвище незнайомця, що телефонував, було, скажімо, Єгоров — дідька лисого вона потурбувала б сувору начальницю.

— Він попросив вас до телефону, я подумала, може…

— Дізнайтеся, з якого він питання. Якщо з важливого — хай запишеться на прийом.

— Добре, Лідіє Анатолівно…

Лідка стомлено опустила плечі.

Адвокат сказав, що тепер «Пікант» охоче згоден судитись. Що «Пікант» нахваляється новими матеріалами, які готуються до випуску, що наклад «Піканта» підскочив у два з половиною рази і що судове засідання за Лідчиним позовом напевно перетвориться на рекламне шоу…

І ось тепер — Максимов.

Не дивно. Не випадково. І кумедно, якщо наступним номером програми буде інтерв’ю з розбещеним Лідкою колишнім школярем. «Пікант» напевно має змогу заплатити, і заплатити добре. А родичі та знайомі Максимова живуть далеко, поза досяжністю «пікантної» інформації…

Лідка скривилась. Спілкування з газетярами, хай і опосередковане, погано на неї впливає. Така гидота лізе в голову.

Вона ще трохи посиділа за столом, самій собі не бажаючи зізнаватись, що роботу на сьогодні скінчено. Стрілка годинника підбиралась до шостої. Лідці траплялось засиджуватися на роботі допізна — та тільки не сьогодні. По-перше, треба прибрати в квартирі перед Андрійковим приїздом…

По-друге, секретарка може подумати, що Лідка боїться виходити з інституту, поки на прохідній чергує цей Максимов.

А Лідка була чомусь упевнена, що він саме чергує. І не чекатиме прийомного дня.

За десять до шостої Лідка підвелась. Зібрала папери; з-під скла на столі дивився молодий Андрій Зарудний.

— Як же ти мене підвів, — сказала Лідка пошепки. І відразу ж засоромилась своїх слів.

Звичним жестом погладила Андрія по щоці.

Замкнула сейф. Подивилася на себе в дзеркало.

Відчула миттєвий жах.

Вони не бачились із Максимовим… Скільки? Шістнадцять років?

Побачивши її, Максимов здивовано спитає себе, звідки взялась ця стара. І куди поділася жінка, що колись ділила з ним жовтогарячий намет…

Та він просто не впізнає мене, подумала Лідка з несподіваним полегшенням. Не треба ховатися чи вдягати маску. Я пройду за два кроки від нього, а він усе витріщатиметься на двері, чекатиме, коли з’явиться Ліда Сотова, вона ж Зарудна…

Вона зібралась. Накинула пальто, попрощалась з Оленкою — втілення погорди й незворушності. Секретарка дивилась у два ока; отак, дівчинко. Вчись.

Простукотіла підборами по коридору. Вийшла на широкі прохолодні сходи, спустилась пішки; віднедавна ліфти викликали в Лідки відразу.

Її вітали. Вона відповідала, часом навіть усміхалась. «Ото залізна баба», — притишено сказав хтось за її спиною.

Вона кивнула вахтеру. Пройшла через вертушку; рушила вперед, ретельно стежачи за тим, щоб не наддати ходи.

Мрячило. Біля під’їзду стояли кілька машин; біля мокрої лавки чекали чогось двоє чоловіків і жінка. Блищали краплі на трьох темних непоказних парасолях.

Лідка автоматично полізла в торбу — і згадала, що сьогоднішній прогноз погоди спровокував її лишити парасольку вдома.

Ось тепер вона пішла швидше — з цілковитою на те підставою. Проходячи повз клумбу, мигцем побачила обличчя тих, що чекали; жінка була дружиною одного з працівників. Лідка змушена була відповісти на її вітання. Обидва чоловіки дивились убік, і жоден із них не скидався на фотографію Максимова.

Як просто.

Лідка насилу стримала усмішку полегшення.

Чи то був інший Максимов, а секретарка, начитавшись жовтої преси, вигадала казна-що.