BooksUkraine.com » Фантастика » Армагед-дом 📚 - Українською

Читати книгу - "Армагед-дом"

167
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Армагед-дом" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 95 96 97 ... 111
Перейти на сторінку:
Чи той, хто телефонував, просто не дочекався, пішов, вхопивши шилом меду, і поїхав назад у свою…

Кроки за спиною. Невпевнені кроки. Судячи зі звуку, просто по калюжах.

Лідка пішла швидше.

Кроки не відставали. Саме час озирнутись, але Лідка вперто дивилась перед собою.

— Лі… Лідіє Анатоль…

Вона зупинилась. І повільно повернула голову.

Чоловік стискав руків’я парасолі. Чоловікові було тридцять шість років, але на вигляд він був молодшим. І він страшенно нервував і боявся — майже як тоді, коли чекав її під школою, щоб причепитися слідом, ніби боязке цуценя.

— Лідіє Анатолівно… Лідонько. Доброго дня.

Лідка дивилася йому в обличчя.

Ні, на тій фотографії він не надто скидався на себе. А може, чекання і страх повернули йому схожість із тим хлопчиськом. Хоч чого йому боятись?

— Чого тобі боятись, Артеме?

— Я не боюсь, — він нервово всміхнувся. — Тобто так, я боявся, що… Можна я дам тобі… вам… свою парасолю?

— Навіщо ти приїхав?

Вони сиділи в кафе. А перед цим довго кружляли вулицями в таксі; Лідці хотілось упевнитись, що кореспонденти газети «Пікант» не наступають їм на п’яти.

— Не знаю.

— Шістнадцять років не було потреби приїжджати — і раптом…

— Лідонь… ко. Я…

— Тобі заплатили за дорогу? З газети?

— Не зовсім…

— Якщо ти скажеш, що приїхав на прохання газети «Пікант», — я встану й піду геть. І більше ніколи не скажу тобі жодного слова.

— Лідо…

Вона здивувалася власній дурості. Ну хто ж після такої погрози скаже правду?

Підійшла офіціантка, зовсім незнайома й байдужа. Не весь же світ, урешті, читає газету «Пікант»; офіціантка поставила перед Лідкою тарілку супу, а перед Максимовим — каву й морозиво.

— Ти не змінилась, — сказав Максимов жалісно.

Він розмовляв із ледь помітним акцентом. Тепер акцент було чути дужче.

— Я не змінилась?! — Лідка ледь не розреготалась. — Я сподівалась, що ти взагалі не впізнаєш мене. Час…

— Подумаєш, час, — тихо сказав Максимов, дивлячись, як здіймається пара над чашечкою кави. — Ти не змінилась, Лідо.

— Я стара баба, що розбестила школяра, — сказала Лідка зі злостивою посмішкою.

Максимова аж сіпнуло. Він зробився червоним, як багряна скатертина, якою був накритий їхній столик.

— Така… гидота. Тобі мстяться.

— Але ж це правда, — Лідка посміхнулась іще ширше. — Про Зарудного — брехня, спростувати яку тепер майже неможливо… А про розбещення — правда. Я годжусь тобі в матері. І ти ж був незайманим, коли…

— Лідо!

Чоловік і жінка, що сиділи за сусіднім столиком, озирнулись.

— Лідо… рік тому я розлучився з дружиною.

— Так.

— Так… Лідо, я знаю, що ти теж зовсім сама…

— Із сином, — виправила вона.

— Сама з сином… Ми могли б…

Вона відсунула тарілку:

— Ти приїхав, щоб казати мені дурниці? Чи проводиш слідчий експеримент на завдання газети «Пікант»?

Максимов розгубився. Лідка підвелася з-за столу, на ходу покликала офіціантку. Розплатилась за недоїдений суп; Максимов наздогнав її на вулиці. Накрив своєю парасолею. Мовчки пішов поруч.

Готель був не так щоб у центрі, але й не на околиці. Не так щоб дорогий, але й не дешевенький, не так щоб шикарний, але цілком пристойний. І номер був нічогенький — просторий, із вікном від підлоги до стелі.

Зі щілин вікна тягло протягом. Максимов замкнув кватирку і щільно зсунув штори.

— Хочеш кави? У мене є розчинна… Коньяк є… Хочеш?

— Ні.

— Цукерки шоколадні…

— У моєму віці, — Лідка зробила невелику паузу, — у моєму віці, Артеме, цукерки досить шкідливі. Особливо шоколадні.

Максимов призупинив гарячкове прибирання на засміченому столі. Повільно повернувся:

— Лідо, ти так старанно вдаєш стару… ніби чогось боїшся.

— Я боюсь?!

Максимов несподівано усміхнувся. Потрусив бляшанкою, вслухаючись, як ледь чутно пересипався кавовий порошок:

— Твоя улюблена кава… Може, таки будеш?

— Не на ніч. У мене станеться розлад сну.

— А хто тобі сказав, що ти спатимеш сьогодні?

Тепер зніяковіла Лідка. Відвела погляд; Максимов повернувся до перерваної справи і навіть узявся мугикати під ніс — Лідка автоматично відзначила, що і слух, і певна музикальність у Артема присутні.

— Як твої сини? — спитала Лідка, припиняючи ніякову мовчанку.

— Добре, дякую… Уже великі… Як і твій. Скільки твоєму, чотирнадцять?

Вона не відповіла.

Максимов навів, нарешті, на столі лад. Підійшов до Лідки, але присів не на стілець навпроти, як вона чекала, а на м’яке бильце її крісла:

— Лідонько…

І торкнувся до неї.

Жест був одночасно невимушеним і лагідним. Жест-пароль, шістнадцять років тому Лідка не сумнівалася б, що станеться після цього жесту. Коли зіграно перші кілька тактів, знайома мелодія продовжується сама собою…

— Артеме, ти здурів? Раніше я годилась тобі в матері, а тепер, певно, в бабуні?

Він мовчав і дивився на неї.

О так, недарма ще в школі за ним табунами ходили дівчата. Недарма це стерво Дрозд зберігала образу шістнадцять років… Та й вона, Лідка, не просто так купилась на власного учня. Щось у ньому було, в цьому хлопчиськові. У цьому колишньому хлопчику.

— Лідонько… Тепер мені здається, що це я дорослий, а ти — маленька. Бо це ж по-дитячому — лякатися, пручатись, казати дурниці…

І він зробив наступний, належний за давнім ритуалом жест; Лідка з жахом відчула, що його дотики не лишаються без відповіді.

І поквапилась відхилитись:

— Артеме, ти впевнений, що в тебе у ванній не ховаються кореспонденти газети «Пікант»?

Він відразу забрав руку. Подивився здивовано:

— Лідо, я думав…

Не договорив. Підвівся. Відійшов до столу.

— Лідо… Лідіє Анатолівно. Я хочу запропонувати вам… стати моєю дружиною. Завтра. Сьогодні. Офіційно.

Лідка мовчала.

У кімнаті ледь чутно пахло одеколоном. Терпким. Важким. Дуже чоловічим.

— Я кажу абсолютно серйозно. Усі твої недоброзичливці луснуть, удавляться власною жовчю.

Лідка ледь помітно всміхнулась.

— Я присягаюсь оберігати тебе, Лідо. Бути поруч, хоч би що сталось. Від цієї хвилини й аж до смерті. Хочеш, я стану твоїм секретарем. Помічником. Лаборантом…

— У мене вистачає помічників і лаборантів, — сказала Лідка через силу. Чи то запах був причиною, чи Максимов якось по-особливому дивився, але ті місця на її тілі, яких устигла торкнутися максимівська долоня, починали жити власним окремим життям. Гарячий дріж потихеньку затоплював Лідку від маківки до п’ят.

— Я стану… Лідо, хоч як би дивно це звучало… я стану батьком твоєму синові. Йому ж потрібен… Я люблю тебе. І я полюблю його. Розумієш?

Лідка мовчала.

Максимов підійшов і сів на килим біля її ніг.

Пізно вночі, коли у квартирі запанував сякий-такий лад, вона замкнулась у ванній (за звичкою замкнулась, адже вдома не було нікого), роздяглась і довго роздивлялася себе в дзеркалі.

Я не змінилась?

1 ... 95 96 97 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Армагед-дом"