Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи є злочином читати дореволюційну періодику, дозволену до друку російським „цензором“ чи австрійським філологом-поліцейським?
Ви розумієте, що судити людину за читання книги — це злочинство, одне з найбільших у світі. Ви знаєте, що знищувати книги — це робота фашистів-людожерів. Чого ж подібні речі практикуються у нас? Чого вилучають комплекти дореволюційних російських і австрійських видань (як це сталося при трусах у І. Світличного, В. Чорновола і ін.)?
У мене особисто… пропав зі столу зошит моїх віршів (це сталося в приміщенні Інституту літератури). Кому доведеш, що цей зошит нікому, крім служителів КГБ, — не потрібний, що це зроблено під час нічного або недільного „снимания остатков“ у столах працівників наукових інституцій. А такі перевірки, кажуть, провадяться регулярно. Чому при обшуках забирали рукописи молодих авторів — Б. Мамайсура, Л. Череватенка і т. ін. Ще добре, аби була хоч маленька надія на те, що з часом при республіканському КГБ відкриється рукописний відділ молодої української поезії. А то ж пропаде — ні за цапову душу!
Хто займається такими справами? Кому будеш жалітися на такі неподобства?
Кількадесят проведених на Україні арештів збудили апетит у людей, позбавлених совісти і чести. Може, [це] для них якийсь бізнес? Багатьох людей звільнили з роботи, інших — з партії, в багатьох зробили таємні або офіційні, „законні“ труси. За багатьма організовано стеження. Багатьох поетів, критиків не друкують. Мета одна: залякати кожну людину, хай вона труситься наодинці, хай вона вбачає в кожному ближньому державного злочинця. Мета одна: зробити на душі кожного татуювання страхом. Мета — збудити в кожній людині тваринні інстинкти, провадячи той масовий гіпноз і психічне травмування, які були геніально проведені Сталіним та його опричниками.
Наслідки цих „кампаній“ — виникнення недовір'я між братніми народами („те украинцы, которые всегда говорят на своей „мове“ — это потенциальные или даже настоящие враги русского народа!“). Міщанинові це старанно втовкмачують у голову. А він усьому вірить! Почувши від тов N українську мову, таку незвичну в „городе Киеве“, тов. Міщанин запитує: Ви, напевне, націоналіст?
Тов. N дивується: Власне, чому? І що таке націоналіст?
Тов. Міщанин: Це той, хто хоче самостійної України.
Тов. N: Але ж Україна — самостійна. Ви хіба не знаєте?
Далі вже починаються „неувязки“. Тепер червоніє вже тов. Міщанин, який сам злякався теми, яку зачепив.
Зв'язки тут вироблені, як безумовний рефлекс. „Український буржуазний націоналіст“ — це гаубиця, важча за „ворога народу“. Раз тебе так назвали — цим уже все сказано. Тут і провадити далі вже не треба. Коли ти розмовляєш українською мовою, значить, ти ненавидиш російський народ і російську культуру, значить, тебе треба „упекти“. І людину „упікають“. За довгі роки „доупікалися“ до того, що в Українській РСР міське населення в переважній більшості іґнорує українську книгу. Протягом години в будь-якій книгарні Києва можна кілька разів почути: „А на русском — нет?“, „Ах, это по-украински“ і т. ін. Складається ситуація, за якої споживачами української книжки стають самі письменники, селяни, мізерна часточка міського населення і… склади макулатури. Буваючи в Спілці письменників, я не раз чую цю вузьку залу, де збирається київська літературна громадськість, якоюсь лодією, Ноєвим ковчегом, який несеться бурхливими ріллями океану і не знайде ані тобі острівка, ані мису. Чи не близимось ми до того часу, коли українські письменники стануть єдиними споживачами української літератури? Ви, мабуть, знову почнете вергати громи, мовляв, як я все перекручую. Я б вам порадив тоді одержати невеличку чесну статистику бодай з однієї міської бібліотеки того чи іншого обласного центру — Харкова, Києва, Донецька, Одеси і т. ін. І ви побачите, що це так і є. Та й не може бути інакше. Бо, по-перше, українська художня література в цілому не витримує конкуренції з російською художньою літературою (і причин тут дві: одна — що нова українська література молодша віком, а друга — що вона зазнавала і зазнає значно більшого цензурного тиску. Те, що виходить у Москві, те майже неможливе тут, як це і годиться для периферії, віддаленої од „щонайвищої“ інстанції).
По-друге, російська мова превалює в більшості наших міст і, звичайно, російську книжку читатимуть більше, ніж українську.
Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культурного характеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її морально. Все її рідне минуле стає непотрібним тягарем, більше того — гріхом і мало не тавром. Для чого були потрібні національно-визвольні війни минулого, для чого були потрібні тисячі й тисячі жертв боротьби за визволення, коли на 50 році своєї державности виникає потреба говорити про непотрібність цієї мови, про злиття мов і т. д. Ви розумієте всю штучність, всю брехливість такої „природної“ ситуації: населення самостійної Української радянської соціалістичної держави саме відмовляється від своєї мови. Хіба не парадоксально, що в Українській соціалістичній державі судять людей за буржуазний український націоналізм, а на суді „злочинцю“ закидають, окрім іншого, те, що він вживає „застарілі слова“? Хіба не смішно, що парторг Академії наук Української соціалістичної держави кидає такі фрази: „Людей, які ратують за чистоту української мови, ми не заарештовуємо“? Ви чуєте, як це логічно? В самостійній Українській соціалістичній державі людей таки не судять за те, що вони вживають мови цієї держави.
Я пам'ятаю, як у Донецьку моїм товаришам кидали мало не межи очі міліцейські бланки для прописки паспорта: бланки були заповнені українською мовою. Працівники цієї державної інституції, напевно, не знали, що живуть в Українській радянській державі, чия суверенність гарантована Конституцією Союзу РСР. Я знаю нещасних українських прозаїків, які живуть у Донецьку і змушені самі „збирати“ собі тираж, ідучи з однієї книгарні до іншої, бо їх твори, бачте, не прибуткові. Я знаю й такі факти, коли один з редакторів телебачення в Донецьку „розпікав“ молодшого працівника за те, що той ужив слова „зичити“ (почему не „бажаємо“?). І він його попередив: „Еще пару таких „зичите“ — и вы будете вне телестудии“. Бідний М. Марр! Вводячи поняття „класових мов“, він не знав, що окремі слова можуть бути ще й проявами буржуазного націоналізму!
Працюючи деякий час літературним редактором українського дубля „Социалистического Донбасса“ і відшукуючи гірничій російській термінології неіснуючі відповідники з української мови (гірничу українську термінологію навряд чи освоїли і в Інституті мовознавства АН УРСР,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Василь Стус: життя як творчість», після закриття браузера.