Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

кожен Форсайт подумає: «От бідолаха! Видно, йому кепсько доводиться!» Їхні добрі серця на мить заб'ються трішечки швидше від співчуття до бідолашного закоханого, що, сповнений тривоги, чекає в тумані, але вони швиденько проходять повз нього, пам'ятаючи, що їхній час і гроші призначені на те, щоб утамовувати лише власні, а не чужі страждання.

Один тільки полісмен, повільно походжаючи площею, зацікавився тим сердегою, що насунув на лоба капелюха і сховав під обвислими крисами своє почервоніле від холоду, худе, змарніле обличчя, по якому він раз у раз проводив рукою, щоб змести сліди тривоги чи щоб зміцнити рішучість, яка втримувала його на місці. Але закоханий, якщо то справді був закоханий, який чекав на свою кохану, призвичаївся до полісменових поглядів, а може, він світу не бачив за своєю бідою, у кожному разі йому було до них байдуже. Він уже загартувався — звик і до нескінченного очікування, і до тривоги, і до туману, й до холоду, він усе витерпить, аби тільки прийшла його кохана. Ну й дурень — закоханий дурень. Тумани триватимуть аж до весни; до того ж буде і сніг, і дощ, і нічого тобі не поможе: тебе мучитиме страх, якщо викличеш її на побачення, мучитиме страх і тоді, коли попросиш зостатися вдома!

«Так йому й треба: нехай знає, як слід жити на світі!» скаже кожен статечний Форсайт.

А проте, якби цей розважливий громадянин міг послухати, як б'ється серце закоханого, що чекає в холодному тумані, він би напевне знову сказав: «Так, бідолаха! Йому таки доводиться кепсько!»

Сомс сів у кеб і, зачинивши вікна, поволі поїхав по Слоун-стріт та Бромтон-род. Він прибув додому о п'ятій.

Дружини не було вдома. Вона вийшла чверть години тому. Вийшла в таку пізню пору, в такий страшний туман! Що це має означати?

Він сів біля каміна в їдальні, розчинивши двері, стривожений до глибини душі, й присилував себе читати вечірню газету. Книжка ні до чого — тільки газета могла розвіяти його неспокій. Звичайні події, про які там писалося, трохи його розважили. «Самогубство актриси», «Державний діяч важко занедужав» (бідолаха має слабке здоров'я), «Офіцер розлучається зі своєю дружиною», «Пожежа в шахті»,— він прочитав усі ці повідомлення. Читання трохи втишило його тривогу, як усі ліки, що їх прописує наймудріший з лікарів — наш природний нахил.

Десь аж о сьомій він почув, що дружина прийшла.

Пригода минулої ночі вже давно втратила для нього свою вагу: її притлумила тривога, чого їй було виходити, коли надворі такий туман! Але тепер, коли Айріні повернулась, у нього в пам'яті знову зринули її гіркі ридання, і його схвилювала думка, що зараз він зустрінеться з нею.

Вона вже ступила на сходи; запнуте густою вуаллю обличчя майже зовсім ховалося за високим коміром короткого, до колін, сірого хутра.

Вона не озирнулася, не сказала йому ані слова. Навіть привид, навіть зовсім чужа людина не пройшла б повз нього мовчазніше.

Білсон прийшла накривати на стіл і сказала, що місіс Форсайт не зійде в їдальню; вона подала їй суп у її кімнату.

Цього вечора Сомс навіть не перевдягнувся; мабуть, уперше в житті він сів обідати в брудних манжетах і, навіть не помічаючи цього, поринув у довгі роздуми над келихом вина. Він звелів Білсон затопити камін у кімнаті, де зберігалися картини, і незабаром пішов туди сам.

Запаливши газ, він глибоко зітхнув, наче тут, серед цих скарбів, що вишикувалися рядами в маленькій кімнаті лицем до стіни, його душа нарешті знайшла жаданий спокій. Потім він підійшов до найкоштовнішого свого скарбу — безсумнівного Тернера [11], і, поставивши його на мольберт, повернув лицем до світла. Тернер саме був у ціні, але Сомс ніяк не зважувався розлучитися з ним. Він довго стояв, вистромивши з-над стоячого комірця своє бліде, чисто виголене обличчя, і дивився на картину, ніби складав їй ціну; в очах його з'явився тоскний вираз: мабуть, він дійшов висновку, що за неї дадуть замало. Він зняв картину з мольберта, щоб знову поставити її до стіни, але, переходячи кімнату, зупинився: йому причулися ридання.

Ні, то все маячня, то лише витвір уяви, що розгулялася зранку. За хвилину, поставивши високий екран перед каміном, де палахкотів вогонь, він тихо зійшов униз.

«Завтра буде видніше!»— думав він. Та сон до нього прийшов не скоро...

Тепер, щоб прояснити події того повитого туманом дня, треба звернутися до Джорджа Форсайта. Найзавзятіший з-поміж Форсайтів дотепник і спортсмен провів день у рідній оселі на Прінсез-гарденз, читаючи роман. Зазнавши недавно фінансового краху, він дав Роджерові слово, що візьметься нарешті за розум, і той примусив його сидіти вдома.

Перед п'ятою годиною Джордж вийшов з дому й попрямував до станції Саут-Кенсінгтон (сьогодні всі їздили метрополітеном). Того вечора він мав намір пообідати й пограти в більярд у «Червоному кухлі» — унікальному закладі, що був водночас і клубом, і готелем, і розкішним рестораном.

Вийшов він не на Сент-Джеймс-парк, як завжди, а на Черінг-Крос, щоб пройти до Джермін-стріт краще освітленими вулицями.

На платформі в очі йому — бо на додачу до поважної елегантної зовнішності Джордж мав гостре око і завжди роззирався довкола, вишукуючи поживу для своїх дотепів — в очі йому впав якийсь чоловік, котрий, вистрибнувши з купе першого класу, не пішов, а скоріше поплентався, хитаючись, до виходу.

«Ого, набрався красунчик!— сказав Джордж подумки.— Та це ж Пірат!»— і великий, огрядний, він посунув слідом за Босіні. Споглядати п'яного — для Джорджа була найбільша розвага.

Босіні, в капелюсі з обвислими крисами, спинився перед ним, крутнувся і побіг назад до вагона, з якого він щойно вийшов. Проте було пізно. Черговий схопив його за пальто: поїзд уже рушив.

Звичне око Джорджа вгледіло у вікні вагона обличчя жінки в сірому хутрі. То була місіс