Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

відділення Леся Михайлівна Лисиця мала своє протеже на цю посаду – молоденьку племінницю Оленьку Дашкевич, яка на роботі з’являлася досить рідко, оскільки мала двох малолітніх діточок. От і зараз, як на лихо, родичка начальниці перебувала зі своїми кіндерами в Одесі – а отже, обійняти посаду офіційно не могла. Здавалося б, хлібне місце безнадійно втрачене, але товаришка Лисиця блискавично винайшла прекрасне рішення, чим повністю виправдала своє прізвище! Добре знаючи, до чого болісно карає керівництво за нехтування кадровими питаннями, Леся Михайлівна свято виконала вимогу дирекції й видала відповідний наказ… в якому тим не менш припустилася невеличкого відхилення: вставила туди лише дві літери «в.о.», які в корені ламали весь сенс нового призначення і надавали їй необмежену можливість у будь-який момент і без особливих пояснень змістити Чмут Вікторію Борисівну з формулюванням «не впоралася», «не пройшла випробувальний термін» і таке інше – на її розсуд.

«І от за що мені таке невезіння?!» – думала Вікторія, вдивляючись у циферблат клятого будильника. Тільки вчора вона отримала посаду (хоч і з поміткою «в.о.»), а вже сьогодні може її втратити – і все через дурне запізнення!.. Тепер не буде у неї ні надбавки до зарплатні, ані пільг по профспілковій лінії. Дорого ж їй обходяться ці зайві дві години сну!.. Вчора ця клята Лисиця катрупила її цілих три години, аж доки не вигадала, як би призначити начальницю доставки, водночас не випускаючи важелів управління ситуацією зі своїх рук, а тепер…

Як раптом у Вікториній голові сам собою склався авантюрний план! Жінка видобула зі своєї сумки лист про призначення, який учора забула вкинути до поштової скрині. Що ж, може, й вийде… Хтозна, а раптом це янгол-охоронець зупинив її?! Отже, тепер вона сама відправиться на Головпоштамт, сама відвезе лист керівництву, завізує у секретарки. А потім з’явиться на роботу і доповість про виконання доручення начальниці 70-го поштового відділення!..

А для повної впевненості в успіху зазирне до Кирюші Мороза… вірніше, до першого заступника Кирила Львовича. З ним вона вчилася колись у школі, тільки він був на три роки старший. Кирило Львович завжди їй симпатизував, хоча Вікторія ніколи не користувалася його добрим ставленням: усе ж таки він був заступником начальника київського Головпоштамту, а вона – всього лише пересічною листоношею. Але сьогодні, якщо вже так сталося, можна і поступитися старими принципами… Хтозна, а раптом їй таки вдасться відвоювати посаду, яка належить їй по праву?! Вона ж стільки років чесно відпрацювала – а тут раптом «в. о.», та й по всьому!..

Не поспішаючи, Вікторія поснідала, смакуючи кожним шматочком сирної запіканки, випила чашечку розчинної львівської кави «Галка», яку берегла тільки для подруги Елі та великих свят. Одягла найкрасивішу сукню, зібрала густе темно-русяве, з ріденькою сивиною волосся в акуратну «мушельку», підвела чорним олівцем очі й підмалювала залишками помади повні красиві губи. Глянула в люстерко і мимоволі замилувалася: «А я все ж таки й досі нічогенька! Ох, має рацію Еля, яка й досі мріє звести мене з якимсь завидним кавалером. Ох, життя, життя! Що ж його робити, як воно не склалося?..»

* * *

Діставшись Головпоштамту, Вікторія буквально влетіла в приймальню і простягнула секретарці рекомендований лист:

– Зареєструй, Любашо, і швидше, будь ласка!

Дівчина звела на неї великі гнівні очі й різко відповіла:

– В порядку черги! – а потім із суворим виглядом постукала пальцем по стосу листів. Якби не цей жест секретарки, Вікторія навряд чи помітила б на столі у неї папірець, на якому було написано:

ТЕРМІНОВО!!!!!

Розшукати Чмут з відділення-70!!!!!

– Це що, Любочко? Чому шукають Чмут? – запитала перелякана Вікторія. Проте секретарка нервово підхопилася з місця зі словами:

– Покиньте приймальню, жінко, і не заважайте працювати, будь ласка! Справи Чмут із сімдесятого відділення вас не обходять!

Вікторія зніяковіла від такого запалу зазвичай тихої врівноваженої секретарки і благально прошепотіла:

– Любашо, ну-у-у… як же це не стосуються?.. Адже Вікторія Чмут – це ж я… Ти що, мене не впізнала? Скажи мені, заради Бога, що сталося? Чому мене розшукують? Може, Лисиця з’їздила до Одеси і привезла свою племінницю Дашкевич?.. Чи щось іще, га?..

Тепер уже секретарка отетеріла, з гуркотом плюхнулася на стілець і зашепотіла, хапаючи ротом повітря:

– Вибач, Вікторіє, не впізнала… Мабуть, бути тобі багатою!..

– То все ж таки?..

– Тебе тут із самого ранку Кирило Львович шукає, бо там у нього в кабінеті сидить…

Вона не встигла договорити, хто сидить у Мороза, як двері його кабінету прочинилися і на порозі виник перший заступник начальника Головпоштамта власною персоною:

– Любашо, Вікторію Борисівну розшукали нарешті чи ще?..

– Так, Кириле Львовичу! – кивнула секретарка, негайно підхопила зі столу стос паперів, підбігла до нього і ввічливо попросила: – Оце вам, підпишіть, будь ласка!..

Але заступник явно був стурбований чимось іншим, бо, навіть не глянувши на папери, тихо запитав:

– То коли ж я нарешті побачу цю Чмут із сімдесятого відділення?

Любаша завмерла на місці, здивовано кліпаючи очима, подивилася спершу на Мороза, потім перевела погляд на Вікторію, яка мимоволі позадкувала у куток приймальні, й мовила:

– Так ось же вона… вже прибула на ваш виклик!

Кирило Львович позирнув на відвідувачку, почервонів, немов хлопчисько, ляснув себе розчепіреною долонею по правій скроні та, ховаючи очі, ніяково промимрив:

– Перепрошую, Вікторіє Борисівно, я ненавмисно… Тут така несподіванка!.. Отож я й розгубився. Вибачте ще раз. Заходьте, зачекалися ми вас, – а потім знов звернувся до секретарки: – Два чаю, Любашо, з лимоном і цукром.

– З лимоном і цукром, – зітхнула секретарка, – а де цей лимон взяти?..

– Ну, то давай просто два чаю! Просто два чаю давай!.. Тільки швидко, швиденько обертайся, чого вовтузишся?..

І зробив рвучкий жест правою рукою, немовби розкручував гвинт літака.

* * *

Вікторія зайшла до начальницького кабінету з рішучим виглядом. Яскраво-червоний рум’янець розгорівся у неї на всю щоку. Вкрай роздратована підступами Лисиці, вона не збиралася відступати, тому сміливо кинулася з місця в кар’єр:

– Шановний Кириле Львовичу, я сама доставила лист про своє призначення і при його підписанні прошу врахувати мій бездоганний багаторічний стаж… Ніхто у нашому відділенні краще за мене не знає цієї роботи, оскільки…

І тут осіклася, бо раптом помітила в кутку кабінету лиховісну сіру фігуру. Це був чи то військовий, то чи міліціонер – не розібрати, позаяк він інстинктивно сховався в тіні. Але те, що на його погонах сяяли дві великі зірки, Вікторія все ж помітила… Отже, чин у гостя чималенький! Хто ж він такий, цікаво дізнатися?..

– А ось і вона, – почула Вікторія з-за спини голос Кирила Львовича.