Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

дивиться або запитує — завжди те саме, Махмут згорбився, пожовк, змарнів, під очима в нього повідвисали мішки, дивиться якось непевно, руки тремтять, ноги йому корчить, різачка не перестає, він щохвилини вибігає надвір, перериваючи Авд-агу на півслові, повертається знеможений, покірно сідає перед комендантом і чекає на продовження тортур. Махмут сприйняв це як присуд долі, як покару за великі гріхи, хоча покута була надто важка.

Але якісь свої гріхи спокутує й Авд-ага. Якщо він уб'є Махмута підозрою, яку Махмут заперечує, то й його уб'є та сама підозра, для якої не може знайти доказів.

Схоже на те, що він занедбав усі інші справи, забув усіх інших злочинців (і справжні злодії та шахраї могли тільки мріяти про ще одну таку втечу, як Рамізова), а всю свою увагу спрямував на Махмута. І на мене. Чи, може, мені так здавалося, що він нюшить лише по наших слідах, бо життя вже не стало від нього. Безперестану кружляє тою самою стежкою, випитує в тих самих людей, ставить ті самі питання, сподіваючись, що в якусь щасливу хвилину, коли зірки займуть сприятливе для нього положення чи бог просвітлить когось із нас, він схопиться нарешті за потрібну нитку й легко розплутає весь клубок. Йому потрібен був справжній доказ.

Авд-ага розмовляв з колишнім начальником фортеці, далі з Саранами, потім з Махмутом і зі мною.

Мене зачіпав не кожного разу. Прийде до кав'ярні, сяде навпроти, завжди самотній, завжди мовчазний, завжди задуманий, і дивиться невідривно, мовби хоче відкрити в мені щось украй потрібне йому. Або я раптом відчуваю його за своєю спиною, удень чи ввечері, як свою тінь, як безнадійного коханця. Іноді я зупиняюся, щоб зачекати його, бо вже краще розмова, бодай неприємна, ніж це переслідування на відстані, наче я волочу якийсь тягар за собою. Але тоді й він зупиняється й чекає, доки я рушу, і потім знову плентає за мною. Так проведе мене до моїх воріт, після цього я чую, як він поволі чалапає під будинком і нарешті йде геть.

Іноді він підходив до мене й мовчав або починав розмову. Але він ще ніколи не промовив жодного слова, яке б не стосувалося Рамізового визволення. Я вже звик до того, що він ходить за мною, наче тінь, і допитує, але ніяк не міг призвичаїтися до тих самих слів, тих самих запитань, того самого виразу обличчя. Це хвороба, думав я, це якась манія, це божевілля, адже він уже ні про що інше думати не може, йому вже сниться це. Так само й мене переслідує в снах його сумовитий важкий погляд. Можливо, таким чином він вимотує свою жертву, але поки що це йому нічого не дало, бо я завжди тримаюся насторожі. Щоправда, доводиться мені не легко.

Я вже й виходив із дому в різний час, і йшов різними вулицями, але уникнути його не міг. Він винюхував мене скрізь, мовби я залишав після себе запах, і, перестріваючи на вулиці або виходячи з якоїсь засідки, запитував похмуро:

— Чого ти ходив до Омера Сарани? Про що ви розмовляли?

Моя відповідь була завжди та сама, як і його запитання, і він не сердився. Тільки затримував на якийсь час погляд на мені, мовби дивувався, що я так уперто тверджу те саме, або опускав очі, мовби соромився за мою брехню. І, не попрощавшись, залишав мене.

Я став для нього потребою, а він для мене — звичкою, і я починав турбуватися, якщо не бачив його якийсь день. Куди зникла моя тінь? Чи не вигадав він чогось нового? Його божевільна настирливість була небезпечна, але я вже звик до неї, та й заспокоювало мене повторення тих самих слів та вчинків, які досі не мали ніяких наслідків. Між нами встановилася дивна терпимість: ні я до нього, ні він до мене не відчували ненависті. Іноді, щоправда, мене охоплювала гнітюча тривога від того, що він не спускає з мене свого недремного ока, у шлунку мовби спалахувало багаття і серце стискалося від недоброго передчуття.

Світ пішов обертом у мене перед очима, коли він одного разу заявив мені, що знає все про мої стосунки з Саранами.

Невже хтось розповів йому?

Я сказав, що вперше чую це і мені просто дивно, як люди могли вигадати таку брехню, а потім з жахом подумав, що я мало не видав себе — страхом, необережним словом, раптовим приступом безсилля й байдужості, які, очевидно, опановують людину, коли вона зрікається боротьби. Але це був лише запізнілий, у зворотному напрямі пережитий страх, викликаний цілковитою несподіванкою, хвилинною розгубленістю від того, що Авд-ага змінив усталений спосіб допиту.

Я відразу пристосувався до нього, не бажаючи здаватися.

Але, справді, що йому відомо?

Довго він тримав мене в невіданні, а потім якось, зустрівши мене одного ранку на вулиці, звелів іти за ним. Ішли ми через ринок мовчки, ані словом не обзиваючись один до одного — він тому, що не хотів, а я — що не смів. Мене лякало його мовчання, та я боявся, що він відчує мій страх, коли запитаю, куди він веде мене й навіщо або почну яку-небудь розмову. Мене занепокоїв цей новий його крок, за яким приховувався невідомий намір.

Мороз пробігав поза спиною від думки, що він веде мене у фортецю, і я полегшено зітхнув, коли ми зайшли до його канцелярії.

Я й раніше тут був, кімната як не треба краще пасувала до нього: була важка, понура, відразлива, небезпечна, а тепер видалася мені ще дебелішою й холоднішою.

Він сів навпроти мене й довго дивився на свої зчеплені пальці. А потім, без вступу і зайвих слів, не зводячи на мене очей, сказав, що він усе знає і йому боляче, що я не хочу признатися в усьому. Я брав участь у злочині, і він би віддав мене до суду, але поважав би як чесну й щиру людину. (Я подумав, що краще хай не поважає мене, ніж має віддавати до суду).

Коли я запитав його, що ж це за злочин, про який я нічого не знаю, він докірливо похитав головою й розповів мені все про Рамізове викрадення від початку й до самого кінця.

Ноги мені відняло, шлунок зсудомило, як у Махмута.

Він розповів таке:

Осман Вук сам чи з відома Шех-аги, скоріше з відома Шех-аги, ніж сам, придумав, як звільнити Раміза. Йому невідомо, навіщо вони це зробили, може тому, що одних думок із Рамізом