Читати книгу - "Холодний Яр"

Під стіною, поруч печі, стояв доброї марки патефон.

На поличці стояв годинник у мистецькій вежі з рожевого мармуру, що мелодійно видзеленькував чверти, пів і цілі години. Коло нього дід Гармаш розложив срібну та порцелянову посуду і перетераючи її рукавом — „відгрожувався“ козакам: — Ось тільки, який сучий син хай мені рушить! — Три зуби виб’ю! Маєш оно деревляні ложки, маєш бляшанки та поливяні горнятка на чай, — на твоє мужицьке рило — вистарчить. Серебра мені не займай! Це для пана отамана, пана осаула, пана сотника, ну і... для пана бомбардір-наводчика в нечинній службі. Я хоч охвіцерського чина і не маю так зате мені дев’ять десять шість років — вас щенюків треба півдесятка скласти!.. А во вторих — як би не я — так ні один сучий син не взяв би був ні „столових пріборов“, ні панської музики...

Дід у землянці одержав високий титул: „генерального куховара і управителя панською музикою“. Що до патефона — сам отаман мусів питати у діда дозволу, щоб заграти, бо коробочку з голками дід носив у кишені, дбайливо ховаючи зужиті, щоб потім підгострити на бруску.

Як розпускав Петренко частину козаків по хатах, дід Гармаш іти до села відмовився, хоч сини і внук відходили. Як почали було діти вговорювати старого — то ще й розкричався.

— Не піду і баста! Не хочу більше молотити та за коровами ходити! Досить на вас сучиних синів наробився — робіть самі! А я у лісі паном собі поживу!..

В нашій підземній родині — був дід дорогим і вартісним членом. Півділа, що добре куліш варив, але без нього — не булоб нам так весело. Дід, часом, так умів „догодити“, що хлопці доставали корчів у животі від сміху.

Життя у землянках бігло нормально. Їсти було що. Селяне не забували та й дичини було досить. Кіннотчики носили відрами воду для коней із криничок, що ховалися між корчами в яру; часом проводили або проїжджали коней, щоб не застоялися. Із нашого табору ходили гуртками в гості у землянки другої та третьої сотні; ходили вечорами у села і хутори.

Приходили зв’язки від другого та третього куреня. На розмову з ними ходили у землянку в Холодному Яру. Мамай, поки ще Дніпро не замерз, полював із плавнів на пароплави. Його славна гармата, витягнута і відчищена — знову виконувала свою службу. Затопив пароплав, що віз червоноармійців вниз по Дніпру, певно на Врангеля.

Кваша, щоб „гендель йшов“ посадив у „гніздо“ і підпалив потяг з обозом і походними кухнями.

Хмарі удалося краще, бо „обробив“ потяг з панцерними автами і викинув з рейок один із двох бронепотягів, що постійно вартували тепер на лінії між Знам’янкою і Кам’янкою.

Три автопанцерники, Чорноліський полк зняв з потяга і завіз кіньми у Чорний ліс. Зробили їм під землею „гаражі“, а зверху корчі посадили...

Оля, що жила на хуторі, ходила в далеку розвідку. Принесла невеселу вістку, що червоні вже зліквідували „петлюрівський“ фронт. Наше військо відступило за Збруч і яка його дальша доля — невідомо. Радимося, щоб послати під весну зв’язка за Збруч, довідатися чим віє, а чим може повіяти із Заходу.

Під Кримом ідуть завзяті бої. Червоні без кінця перекидають туди сили, переважно залізницями, хоч по Херсонщині проходять зрідка частини походним порядком.

В наш район червоні не показувалися. Загін Лопати „господарив“ із чекістами у селах потойбік Кам’янки.

Одного дня прийшов зв’язковий із Мельників. Сказав, що до одного із кіннотчиків прийшла сестра — каже, що мусить з ним бачитися. Завів її ще з одною дівчиною мельничанкою та селянином до землянки в Холодному Яру.

Козака, що прийшла до нього сестра звали хлопці — Петрусь „Жінка журиться“. Походив із-за залізниці, з села Красносілки. Дома у селі жити не міг, бо розшукувала його Чека, а у селі вже закріпилася „савєтская власть“. Не було року, як одружився. Під настрій, любив оповідати товаришам, як жінку дуже кохає, та як вона його любить і журиться за ним. Ну й прозвали його „жінка журиться“.

Забороняти Петрові, що болів за вісткою з дому побачення із сестрою — не можна. А що сестру могла підіслати Чека — берем із Чорнотою кілька хлопців і йдем з Петром у Холодний Яр.

В землянці палилося. Як увійшли — сестра з плачем кинулася до Петра.

— Ну чого? — заспокоював він її. — Що там вдома? — запитав із дріжжю в голосі.

— Ой Петре! — Боюся тобі казати...

Петро зблід.

— Що? Христю може забрали? Кажи! Може розстріляли?

— Ні. Зарізав Лопата...

Петро безсило сів на лежанку. Сидів кілька хвилин без руху. Потім пригорнув сестру.

— Розкажи мені, як було... Все... Не бійся — все одно мені вже...

Дівчина витерла сльози.

— Третього дня — увігнався з „атрядом“ у село і просто до нашої хати. Мама в село пішли якраз, а Христя коло печі поралася. Я на печі фасолю перебирала, коли вривається до хати сам Лопата і ще кілька. — „Де — кричать до Христі — твій бандит?!“ Я злякалася, притаїлася в куті за коміном і не дихну. Почали бити Христю. Вона і плаче, проситься, що не знає, що як пішов ти з весни — так і чутки про тебе нема. А Лопата кричить: „Брешеш! Він вночі приходить до тебе! Кажи де переховується — бо зараз тобі смерть!“

А Христя в одно — „не знаю і не знаю“. Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, — десь за шість тижнів родити мала... Лопата приглянувся і як заверещить: — „А! Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть хлопці!“ Кинули бідну Христю на долівку, ті пси тримали, а Лопата розрізав на ній ножем все, потім розрізав живіт, викинув дитину...

— Хлопець був чи дівчинка? — Стрепенувшись перебив Петро.

— Хлопчик...

— Ну — ну, оповідай...

— Ну й пореготалися, вибігли з хати, сіли на свої брички і погналися дальше. Забрали із села трьох хлопців ще, — двох за селом застрілили...

— Ну — ну, а Христя, що Христя?

— Мучилася бідна до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго... А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла тобі, що з нею сталося... Просила, щоб за