Читати книгу - "Зламані янголи"

У мене на шиї безсило зашипіла індукційна гарнітура. По той бік камери заворушилася й захихотіла з нас машина.

Розділ тридцять четвертий

«„Здоланий“ — це ще не „мертвий“. Не залишайте пам’ятей.»

Цю пісеньку люблять співати в більшості згуртованих спецпідрозділів; у Корпусі Посланців, звичайно ж, любили. Але завдяки сучасній зброї співати її з серйозним обличчям стає дедалі важче. Ультравібраційна гармата рівномірно розхлюпала Цзяна Цзяньпіна по десяти квадратних метрах палуби стикувального модуля та огороджувальної стіни. Ця розірвана та розідрана тканина була не твердіша за те, що крапало з Люка Депре. Ми якийсь час походили по ній, розмазуючи її черевиками й нагинаючись оглянути крихітні чорні згустки крові, та нічого не знайшли.

За десять хвилин Депре висловився за нас обох.

— Думаю, ми гайнуємо час.

— Так, — щось лунко бомкнуло крізь корпус під ногами, і я підняв голову. — Думаю, Вонґсават мала рацію. Нас обстрілюють.

— Вертаємо?

Я згадав про індукційну гарнітуру й почепив її назад. Той, хто раніше кричав на нас, уже здався: на каналі було чути лише завади та дивні схлипи, що могли бути хвилею-носієм.

— Говорить Ковач. Повторюю: говорить Ковач. Звітуйте про ситуацію.

Після тривалого мовчання з мікрофона вирвався голос Суджіяді.

— …лося?…и... или… запуск. Шнай... ...ав?

— Маркусе, тебе погано чутно. Звітуй про ситуацію. Нас атакують?

Пролунав шквал спотворень і чи то два, чи то три голоси, що намагалися перебити Суджіяді. Я зачекав.

Нарешті майже чітко долинув голос Тані Вардані.

— …тут... ачу.... ...пеці. Ми ...ох... небез... ...торюю, жод… небез... ...еки.

Корпус ізнову заспівав, наче храмовий гонг від удару. Я з сумнівом поглянув на палубу в себе під ногами.

— Ти сказала «в безпеці»?

— …так-к-к-к ...ої небез... ад негай... ...пеці …торюю, в безпеці.

Я поглянув на Депре і знизав плечима.

— Певно, в цього слова нове визначення.

— Тоді вертаємо?

Я роззирнувся довкола, підняв погляд на численні зміїсті яруси стикувального модуля, а тоді знову подивився на його скривавлене обличчя. Вирішено.

— Мабуть, що так, — я ще раз знизав плечима. — Це територія Вардані. Вона ще ніколи не помилялася.

Тим часом на платформі зупинилися марсіянські системи даних, що тепер виблискували рішучим сузір’ям, тим часом як люди стояли внизу й витріщалися на все це, наче віряни, що зіткнулися з несподіваним дивом.

Це неважко зрозуміти.

Довкола центральної конструкції у приміщенні було встановлено низку екранів і дисплеїв. Одні були явними аналогами бойових систем, що трапляються в будь-якому дредноуті, а інші не скидалися ні на що з того, що я досі бачив. Сучасна війна навчає роботи зі складеною візуалізацією даних, розвиває здатність оперативно й без свідомих розумових зусиль діставати потрібні відомості з десятка різних екранів та індикаторів. Обробка, якою займаються в Корпусі Посланців, відточує цю навичку ще більше, але поглянувши на величезну блискучу марсіанську систему даних, я відчув, що заплутався в ній. Я помічав то там, то тут зрозумілі вхідні дані, зображення, які я міг пов’язати з подіями в космосі довкола нас, про які я знав, але навіть серед цих елементів були великі прогалини — там екрани випромінювали частоти, не призначені для людського ока. В інших випадках я не розумів, повноцінною є візуалізація, несправною чи вона геть вийшла з ладу.

З інфозабезпечення, що піддавалось ідентифікації, я помітив візуальну телеметрію в реальному часі, багатоколірні спектрографічні ескізи, відображувачі траєкторій і аналітичні моделі динаміки бою, монітори ефективності вибухів і графічне відображення вмісту магазинів, щось дуже схоже на умовні позначення грав-градієнта…

Посеред екрана в кожній другій візуалізації насувався нападник.

Він плавно долав криву сонячної сили тяжіння під хвацьки скошеним кутом і являв собою струнке, схоже на хірургічний інструмент поєднання кількох прутів і еліптичних кривих, які чітко вказували: це бойовий корабель. Не встиг я про це подумати, як до мене прийшов доказ цього. На екрані, що не відображав реальний простір, нам підморгнуло з порожнечі озброєння. За межами купола замерехтіли та засвітилися щити, що їх випустило наше судно. Під ногами струсонуло корпус корабля.

Тобто…

Коли до мене дійшло, я відчув, як мій розум розтягується.

— Не знаю, що це таке, — невимушено заявила Сунь, коли я підійшов до неї. Вона, здавалося, була зачарована тим, на що дивилася. — Це точно якась надсвітлова зброя — судно, певно, майже за цілу астрономічну одиницю від нас, а ми щоразу миттєво дістаємо удар. Щоправда, вона наче не завдає великої шкоди.

Вонґсават кивнула.

— Гадаю, це попередні шифратори систем. Вони мають звести на пси мережу оборони. Може, це якийсь грав-дезінтегратор; я чула, що «Мітома» саме досліджує… — вона зупинилася. — Дивіться, ось наступне торпедне віяло. Блін, це дуже багато снарядів як на один запуск.

Вона мала рацію. Простір перед судном-нападником наповнився крихітними золотавими слідами, які завдяки щільності скидалися на завади на поверхні екрана. На вторинних дисплеях раптом з’явилися деталі зображення, і я побачив, як снаряди з цього рою, займаючи мільйони кілометрів простору, прикривають і захищають один одного у вигадливих обманних маневрах.

— Гадаю, вони теж надсвітлові, — промовила Сунь. — Екрани якось дають собі з цим раду, відображають це. На мою думку, це все вже відбулося.

Судно, на якому я стояв, віддалено загуло окремими вібраціями з десятка різних кутів. За його межами знов замерехтіли щити, і в мене з’явилося неясне відчуття, ніби з мікросекундною пульсацією притлумленої енергії вислизає якась темна маса.

— Протизапуск, — сказала Вонґсават мало не з задоволенням у голосі. — Знов те саме.

За цим неможливо було встежити — так швидко все відбувалося. Однаково що спробувати відстежити лазерний вогонь. На екранах спалахнув фіалковим новий рій, який пробирався крізь дедалі ближчий золотий град і детонував плямами світла, що згасали, ледве вибухнувши. З кожним спалахом згасало й по кілька золотих плям, поки небо між двома суднами не спорожніло.

— Яка краса, — видихнула Вонґсават. — Яка, блін, краса.

Я прокинувся.

— Таню, я чув слово «безпека», — я показав рукою на лютий бій, що відображався в нас над головами всіма кольорами веселки. — Оце ти називаєш безпекою?

Археологістка нічого не сказала. Вона пильно дивилася на скривавлене обличчя та одяг Люка Депре.

— Розслабся, Ковачу, — Вонґсават показала на один із відображувачів траєкторій. — Бачиш, це кометник. Вардані вичитала з гліфів те саме. Воно просто пролетить повз нас і обміняється пострілами, а тоді знову