Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

так давно, 1892 року, мешканці Ексетера викопали мертве тіло і ритуально спалили його серце, щоб запобігти його неодмінним «відвідинам», які становили загрозу громадському спокою і здоров’ю, тож можете уявити, які настрої панували у тій громаді 1768 року. Енн без угаву молола язиком, тож через кілька місяців Мерсі її звільнила, взявши на її місце Марію Роббінз — вірну і добру амазонку із Ньюпорта.

Тим часом бідолашна Рубі Гарріс у своєму божевіллі оповідала власні сни і марення, які нерідко були вкрай жахливими. Іноді її крики ставали просто нестерпними, і вона могла тривалий час викрикувати різні страхіття, що змусило її сина тимчасово переселитися до кузена, Пелеґа Гарріса, на Престіберіан-Лейн, біля нової будівлі коледжу. Хлопець там помітно поздоровішав, і якби Мерсі окрім доброти мала ще й розум, вона б назавжди залишила його у Пелеґа. Легенди мовчать про те, що саме пані Гарріс викрикувала під час своїх нападів божевілля, або ж наводять настільки абсурдні відомості, які спростовуються власною ж абсурдністю. Та й хіба не дивно чути, що жінка, яка володіє французькою лише на примітивному рівні, могла годинами кричати такі непристойності і складні фрази цією мовою, або що вона ж, замкнена у кімнаті наодинці із собою, повсякчас скаржилася на істоту, яка нібито витріщалася на неї, намагалася її вкусити і відгризти від неї шматок. У 1772 році Зенас помер, і коли пані Гарріс почула про це, то зареготала із цілковито невластивою їй страхітливою насолодою. Наступного року вона й сама померла і спочила на Північному кладовищі біля свого чоловіка.

Коли у 1775 році розпочалася війна із Великою Британією, Вільям Гарріс, попри свої шістнадцять і хирляву статуру, спромігся записатися до Армії Спостереження під командуванням генерала Ґріна; відтоді у нього неухильно поліпшувалося здоров’я, а ще окреслилися кар’єрні успіхи. У 1780 році, у званні капітана збройних сил Род-Айленда штату Нью-Джерсі, якими командував полковник Енджел, він узяв шлюб із Фібі Гетфілд з Елізабеттауна, з якою і переїхав у Провіденс після своєї пошанованої відставки наступного року.

Повернення молодого вояка додому не було геть безхмарним. Будинок, щоправда, перебував у все ще чудовому стані; вулицю ж розширили і перейменували з Бек-стріт на Бенефіт-стріт. Але міцне тіло Мерсі Декстер зазнало сумних і дивних перемін на гірше, вона стала сутулою жалюгідною бабою з тьмяним голосом і незвично блідим обличчям — ці риси так само проявилися у Марії, єдиної служниці, яка залишилася. Восени 1782 року Фібі Гарріс народила мертву дівчинку, а п’ятнадцятого травня закінчилося самовіддане, скромне і доброчесне життя Мерсі Декстер.

Вільям Гарріс, тепер глибоко переконаний у геть нездоровій атмосфері свого помешкання, нарешті почав замислюватись над тим, щоб виїхати з будинку і назавжди його зачинити. Знайшовши тимчасове житло для себе з дружиною у щойно відкритому готелі «Золотий м’яч», він розпорядився звести новий, комфортніший дім на Вестмінстер-стріт, у районі нової забудови за Великим мостом. Там у 1785 році народився його син Дьюті; там він з родиною й жив, аж доки розширення комерційної забудови не змусило їх перебратися назад на інший берег річки, угору пагорбом до Енджел-стріт, у новий житловий район Іст-Сайд, де покійний Арчер Гарріс у 1876 році збудував свій розкішний, але недоладний особняк з мансардою. Вільям і Фібі не пережили епідемії жовтої лихоманки у 1797 році, Дьюті ж виріс під опікою свого кузена, Ратбона Гарріса, сина Пелеґа.

Ратбон був практичним чоловіком і здавав будинок на Бенефіт-стріт в оренду, проігнорувавши бажання Вільяма зачинити його назавжди. Він вважав своїм обов’язком опікуна якнайбільше заробити на хлопцевій власності, тож не надто переймався смертями і хворобами, через які орендатори швидко змінювали один одного, чи постійним наростанням антипатії, хоча загальне ставлення до будинку і так завжди позначалося нею. Мабуть, він відчув хіба що досаду, коли 1804 року муніципалітет наказав йому обкурити приміщення сіркою, смолою і камфорою через чотири резонансні смерті, ймовірно, викликані лихоманкою, епідемія якої тоді уже пішла на спад. Казали, що від того місця відгонить пропасницею.

Самого Дьюті не дуже хвилювала доля будинку, бо, подорослішавши, він став військовим і гідно служив на кораблі Пильний під командою капітана Кахуна під час війни 1812 року. Він повернувся живим-здоровим, у 1814 році одружився і став батьком саме тієї достопам’ятної ночі 23 вересня 1815 року, коли сильний шторм залив водами бухти половину міста, при цьому один шлюп проплив угору аж до Вестмінстер-стріт, так що його щогли ледь не билися у вікна Гарріса на символічне підтвердження того, що новонароджений хлопчик, Велкам[114], справді син моряка.

Велкам не пережив свого батька, він славно загинув під Фредеріксбурґом у 1862 році. Ані він, ані його син Арчер не знали про покинутий будинок нічого, окрім того, що це старі руїни, які неможливо здати в оренду — ймовірно, через ветхість і гнилісний запах, яким просякла старезна будівля. Його й справді ніхто більше не винаймав після низки смертей, що сягнули піку в 1861 році, однак забулися у тривогах війни[115]. Каррінґтон Гарріс, останній представник роду по чоловічій лінії, знав про будинок лише те, що це покинуте і дещо колоритне джерело легенд, аж доки я не розповів йому, в чому річ. Якщо раніше він мав намір зрівняти його із землею і звести на його місці багатоквартирний будинок, то, ознайомившись із моїми записами, проклав туди водогін і почав здавати в оренду. Більше не було проблем з тим, щоб знайти нових мешканців. Жах пощез.

III

Можете собі уявити, наскільки мене вразив життєпис Гаррісів. У цій доволі довгій історії мені ввижалася тяглість невідступного зла, яке виходило далеко за відомі мені природні межі; зла, вочевидь пов’язаного з будинком, а не з родиною. Моє враження підтверджувалося несистематизованим обсягом допоміжної інформації, зібраної моїм дядьком — всілякі легенди, занотовані плітки, які передавалися між слугами, газетні вирізки, копії свідоцтв про смерть, надані знайомими лікарями, і тому подібне. Я навіть не беруся наводити тут усі зібрані матеріали, бо мій дядько був невтомний збирач старожитностей, до того ж щиро і глибоко цікавився історією покинутого будинку; я посилатимусь лише на кілька найважливіших, які заслуговують на увагу хоча б тому, що не раз згадуються у різних повідомленнях із різних джерел. Наприклад, слуги практично одноголосно приписували порослому грибком затхлому підвалу роль першої скрипки у шкідливих впливах. Деякі з них, зокрема Енн Вайт, ніколи не користувалися підвальною кухнею, а принаймні три цілком оформлені легенди оповідали про дивні, схожі на людські, або й узагалі диявольські обриси, яких набувало коріння дерев і плями плісняви у тому підвалі. Ці оповідки мене дуже зацікавили з огляду на те, що я і сам бачив там хлопчаком, але я відчував, що більшість важливих деталей у кожній із цих розповідей майже цілком ховалася за купою вигадок, взятих зі звичайних небилиць про привидів.

Енн Вайт, з її ексетерською забобонністю, поширювала серед людей найекстравагантнішу, але водночас і найменш суперечливу історію; запевняючи, що під будинком покоїться один із тих вампірів — мерців, що зберігають свою тілесну оболонку і живуть за рахунок крові або дихання живих, — незчисленні легіони яких посилають у ніч свої хижі тіні і духи. Щоб знищити вампіра, треба, як кажуть старі люди, його викопати і спалити його серце або хоча б забити йому в серце кілок; саме та невідступність, з якою Енн наполягала