Читати книгу - "Інститут"

Так, подумав Тім, цей хлопець розумний. Його прикриття стосовно того, що з ним сталося насправді, звучить схиблено, але кебети в нього не бракує.

— Хочу переконатися, що правильно все розумію, — сказала Венді.

Вона говорила м’яким голосом. Вони обоє так говорили. Люк зрозумів. Не треба бути бляха-вундеркіндом, щоб зрозуміти, коли люди говорять із психічно неврівноваженим. Його це розчарувало, але не здивувало. Чого ще можна було очікувати?

— Вони якось знаходять дітей-телепатів і тих, телекі-щось там…

— Телекінетиків. ТК. Зазвичай можливості в них слабкі — навіть позитивні ТК нічого особливого показати не можуть. Але лікарі в Інституті підсилюють їх. Уколи, щоб бачити кола, вони так це називають, ми всі це так називаємо, а насправді це вогники Штазі, про які я вже розповідав. Уколи, які призводять до вогників, мають підсилювати те, що в нас є. Думаю, від деяких ми довше витримуємо. Або… — Йому раптом спало дещо на думку. — Або щоб ми не стали надто сильними. Від чого можемо виявитися для них небезпечними.

— Як вакцини? — запитав Тім.

— Так, думаю, можна й так сказати.

— Перед тим як тебе забрали, ти міг рухати об’єкти силою думки, — сказав Тім м’яким голосом з інтонацією «я говорю з божевільним».

— Невеликі об’єкти.

— І відколи пережив ледь не смерть у резервуарі, ти можеш читати думки.

— Ще до того міг. Резервуар… він підсилює це вміння. Але я все одно не… — Він потер шию. Це важко пояснити, а їхні голоси, тихі й спокійні, діяли йому на нерви, які й так були на межі. Скоро він здуріє, чим підтвердить їхні думки. Та все одно мусить спробувати. — Але я все одно ще не дуже сильний. Ми всі не дуже сильні, крім, напевно, Ейвері. Він неймовірний.

— Так, давай, чи я все правильно розумію, — почав Тім. — Вони викрадають дітей зі слабкими надприродними силами, годують їх розумовими стероїдами, а тоді змушують їх убивати людей. Як того політика, що збирався йти в президенти. Марка Берковіца.

— Так.

— А чому ж не бен Ладена? — запитала Венді. — Як на мене, це була б перша мішень для цього… ментального вбивства.

— Не знаю, — відповів Люк. Голос звучав виснажено. Синець на щоці ніби яскравішав щохвилини. — Я поняття не маю, як вони вибирають, кого вбивати. Я якось розмовляв про це зі своєю подругою Калішею. Вона також без поняття.

— Чому ця таємнича організація просто не використовує кілерів? Хіба так не простіше?

— У фільмах — простіше, — сказав Люк. — У реальному житті, думаю, їм або не вдається, або їх ловлять. Як ледь не зловили тих, котрі вбили бен Ладена.

— Випробуймо, — запропонував Тім. — Я загадав число. Скажи яке.

Люк спробував. Він зосередився і чекав появи кольорових цяточок, але вони не з’являлися.

— Не можу.

— Тоді щось порухай. Це ж твій звичайний талант, той, за який тебе забрали?

Венді похитала головою. Тім і без телепатії знав, що вона думає: «Досить чіплятися до нього, він і без того розгублений, дезорієнтований утікач». Але Тім думав, що якщо він зможе пробитися крізь абсурдну історію малого, то, можливо, йому вдасться дійти до чогось реального і почати рухатися вже звідти.

— От, наприклад, пакет від їжі. Там майже нічого нема, він легкий, тобі це має запросто вдатися.

Люк подивився на пакет, ще сильніше звівши брови. На мить Тімові здалося, що він щось відчув — ніби слабкий протяг пробігся шкірою, — але воно зникло, а пакет не ворухнувся. Звісно ж, не ворухнувся.

— Окей, — урвала тишу Венді, — думаю, досить на…

— Я знаю, що ви пара, — випалив Люк. — Це я знаю.

Тім усміхнувся.

— Не надто переконливо, малий. Ти ж бачив, як ми поцілувалися, коли вона ввійшла.

Люк перевів погляд на Венді.

— Ви їдете в подорож. У гості до вашої сестри, правда?

Вона витріщилася на нього.

— Як…

— Не піддавайся, — сказав Тім… але м’яко. — Це старий трюк медіумів — обґрунтований здогад. Хоча, визнаю, малий це класно зробив.

— Як я можу знати про сестру Венді? — запитав Люк, хоча й без особливої надії.

Він розіграв свої карти одну за одною, і жодної не лишилось. А ще він так утомився. Сон у поїзді був неглибокий і сповнений кошмарів. Здебільшого про резервуар.

— Ми вийдемо на хвилину, гаразд? — запитав Тім.

Не очікуючи відповіді, він повів Венді до дверей зовнішнього кабінету. Коротко щось сказав їй. Венді кивнула і вийшла, дістаючи з кишені телефон. Тім повернувся.

— Думаю, нам краще забрати тебе на станцію.

Спочатку Люк подумав, що він про залізничну станцію. Посадять на якийсь інший товарняк, щоб Тімові з його жінкою не довелося розбиратися з дитиною-втікачем і цією божевільною історією. Тоді усвідомив, яку станцію Тім мав на увазі.

«Ой, ну то й що? — подумав Люк. — Я весь час знав, що зрештою опинюся десь у поліції. І, можливо, менший відділок кращий за великий, де в них сотні різних людей — кримінальників».

Але вони думають, що в нього просто параноя через того чоловіка, Голлістера, а це недобре. Наразі він може лише сподіватися, що вони мають рацію і Голлістер — звичайний простак. Найпевніше, вони й мають рацію. Зрештою, Інститут же не може мати людей усюди, правда?

— Добре, але спочатку я хочу вам дещо сказати і показати.

— Давай, — сказав Тім.

Він нахилився вперед, пильно вдивляючись Люкові в обличчя. Може, він лише підіграє «божевільному малому», але принаймні слухає, а Люк вважав: це найкраще, на що він наразі може розраховувати.

— Якщо вони дізнаються, що я тут, то прийдуть по мене. Найпевніше, зі зброєю. Бо до смерті бояться, що хтось мені повірить.

— Матиму на увазі, — сказав Тім, — але в нас тут непоганий поліцейський загін, Люку. Думаю, ти в безпеці.

«Ви навіть не уявляєте, з чим можете зіткнутися», — подумав Люк, проте розумів, що зараз ні в чому не переконає співрозмовника. Він надто виснажений.

Повернулася Венді й кивнула Тімові. Люк не звернув на це уваги.

— Жінка, яка допомогла мені втекти з Інституту, дала мені також дві речі. Одна — це ніж, яким я собі розрізав вухо, щоб позбутися локатора. А ще оце. — Він дістав із кишені флешку. — Я не знаю, що на ній, та, думаю, вам варто глянути, перш ніж ви щось робитимете.

Він подав флешку Тімові.

12

Мешканці Задньої половини — передньої половини Зад­ньої половини, якщо точніше (вісімнадцятеро поточних пожильців «Овочебази» лишалися за замками й гули собі), — мали двадцять хвилин вільного часу перед початком кіно. Джиммі Каллем, наче зомбі, поніс свою болючу голову в кімнату; Гал, Донна і Лен сиділи в буфеті: хлопці дивилися на свої недоїдені десерти (сьогодні — шоколадні пудинги), а Донна розглядала жевріючу цигарку, ніби забула, як її курити.

Каліша, Нік, Джордж, Ейвері й Гелен спустилися в кімнату відпочинку, обставлену огидними вживаними меб­лями і старим телевізором, який крутив