Читати книгу - "Карта днів"

— Звісно, — відповіла Нур. — Дозвольте мені провести вас до головного салону, — і, взявши Ліллі за руку, вона повернулась та пішла по коридору.

Здавалося, вона не боялась повернутися до нас спиною, а отже, схоже, вона вирішила, що ми не становимо для неї загрози. Я помітив, що світло, яке йшло від неї, поступово почало тьмяніти, відступаючи десь глибоко всередину, так що невдовзі помітно світилась тільки верхня частина її тіла, а далі слабенькі проблиски її сяйва пробивались тільки з-під незастебнутої блискавкою штормівки та крізь проріз на її джинсах. Коли ми тільки зустрілися, вона була насторожі, але тепер почала розслаблюватись, а світло всередині неї, судячи з усього, відповідало її емоціям.

Ідучи за нею, з великої кімнати з голими бетонними стінами ми потрапили в меншу, із такими ж стінами, тільки без вікон. Там були пара стільців та старий диван, накриті шерстяними ковдрами, а ще книжки в м’якій обкладинці, комікси та порожні коробки від піци, розкидані повсюди — свідчення довгих днів та ночей, проведених тут. Я не бачив там жодної лампи, а світло йшло із чотирьох кутків кімнати та, очевидно, не мало конкретного випромінювача й було теплим, жовтим і дихало, наче вогонь.

Ми сиділи. Ми говорили. Насправді, це я переважно говорив — оскільки всього лише кілька місяців тому я сам був на її місці, коли відкрив для себе інше, раніше невідоме мені життя, — а Нур слухала, недовірлива та готова до несподіванок. Я розповів їй, як ріс, нічого не знаючи про свою істинну сутність. Як смерть мого діда спонукала мене до пошуку правди і як це привело мене до того, що я знайшов часову петлю та зустрівся із цими дивними дітьми.

Вона підняла руку, щоб зупинити мою розповідь.

— Я зрозуміла все, крім «часової петлі».

— І правда, — сказав я. — Я вже так звик до цього поняття, що забув, як химерно це мусить звучати.

— Це такий день, що повторюється знову та знову, кожні двадцять чотири години, — стала пояснювати Емма. — Петлі протягом століть захищали нас від небезпек.

— І звичайні люди не можуть у них зайти, — додав Мілард. — Як і ті монстри, що на нас полювали.

— Які монстри? — запитала Нур.

Ми з усіма подробицями пояснили їй, на що був схожий порожняк, як він пах, які звуки створював. Коли ми закінчили, Нур здавалася спантеличеною.

— Що сталось? — запитав я. — На вас напав один?

— Я намагаюся зрозуміти вас, — відповіла вона. — Ви розмовляєте, як божевільні: часові петлі, монстри, яких ніхто не бачить, зміна подоби. — Вона підійшла до дивана, узяла одну потріпану книжечку з коміксами та помахала нею в повітрі. — Ви розмовляєте так, наче начиталися цього. І я вже стопудово викинула б ваші жопи копняками звідси геть, якби не Ліллі, котрій реально, здається, подобаєтесь ви та оте… як його…

— Оце, — Емма запалила в руці вогняну кулю, а потім оте полум’я, що гіпнотично витанцьовувало, перелила із правої долоні в ліву.

— Так, — Нур викинула комікси, — оте. — Вона схрестила руки на грудях та прихилилася до бильця дивана. — І то не монстри переслідували мене. Принаймні я не думаю, що то вони.

— Чому ти не розкажеш їм про це? — запитала Ліллі. — Вони хочуть допомогти.

— Знаєш, скільки разів я чула це за своє життя? «Вони лиш хочуть допомогти. Вір їм. Гірше не стане». Завжди одна й та ж пісня. — Вона набрала повні груди повітря та різко видихнула: — Та, гадаю, у цьому випадку я не маю вибору.

— Ви переховуєтесь у покинутому будинку, — озвався Єнох. — Сліпа дівчина приносить вам їжу…

Нур навела на нього спопеляючий погляд.

— А що робить тебе дивним, коротунчику?

— Ой, там нічого цікавого, — швидко відказала Емма та стала перед Єнохом.

— Що таке? — визирнув із-за неї Єнох. — Що, переживаєш?

— Звісно, ні, — відповіла Емма. — Я просто подумала, що, можливо, це трохи… зарано.

— Як би не стало запізно, — сказала Нур. — Час викладати всі карти на стіл. Ніяких секретів.

Єнох відштовхнув Емму вбік:

— Ти почула леді. Ніяких секретів.

— Прекрасно, — відказала Емма. — Тільки не облажайся.

Єнох витягнув із кишені поліетиленовий пакет. Разом із пакетом там усередині погойдувалося щось вологе і темне.

— На щастя, я врятував серце одного кота зі школи, — і він став шукати щось по всій кімнаті. — Чи є в когось лялька або опудало тварини? Або… мертва тварина?

Нур трохи відсторонилася, але, схоже, була заінтригована.

— Далі по коридору є ціла кімната муміфікованих голубів.

Вона вийшла та показала йому напрямок. Хвилину по тому вона забігла назад до кімнати, сміючись та відмахуючись від чогось, а потім до кімнати залетів голуб без одного крила та без обох очей і став навіжено літати довкола.

Решта з нас прикрили голови руками та стали розбігатися, даючи йому дорогу. Голуб улетів у стіну, у купі пір’я впав на підлогу та завмер.

Потім забіг Єнох.

— Я ще ніколи раніше не командував птахами! Жах!

— Це ж просто шиза, — прокоментувала Нур, усміхаючись та переводячи подих. — Яка чортівня!

— Ну, що я можу сказати? — похвалився Єнох. — Я екстремально талановитий.

— Ти шизоїд! — сказала вона, знов засміявшись. — Та я думаю, це круто. Реально.

Єнох просто сяяв.

— Тепер ви знаєте все, — сказала Емма, підводячись із підлоги.

— Ваша черга, — промовив я.

— Окей, окей, — Нур підійшла до дивана та сіла, — насправді, це стане полегшенням для мене розповісти вам усе. Єдина людина, яка хоч щось про це знає, це Ліллі.

Ми розсілись навколо неї широким колом. Світло трохи потьмяніло. Нур почала свою розповідь тихим, але твердим голосом.

— Уперше я помітила дещо чудернацьке цієї весни, — зітхнула вона, потім огляділа всіх нас. — Це все якось дивно — говорити щось про це вголос.

— Не кваптеся, — сказала Емма. — Ми не поспішаємо.

Нур вдячно кивнула та почала знову:

— Друге червня, вівторок, десь по обіді. Я щойно повернулася була зі школи, а Фартфейс — це мій не-батько — виявляється, весь день тинявся там