Читати книгу - "Карта днів"

Насправді ж, ім’я, яким вона назвала свого прийомного татуся, починалося не з «Фарт», але все-таки з «Ф».[68]

— Ми тоді мали з ним супердовгу розмову про те, як я марную свій час після школи в гуртках, а натомість я повинна працювати в магазині «Айсіз Квін», що на нашій вулиці, за срану мінімальну зарплатню. Я сказала йому, що мої післяшкільні заняття були заради того, щоб поступити до коледжу, і мені не потрібні додаткові гроші, і що, як би там не було, держава платить йому та Тіні, щоб вони про мене піклувались. Йому це не сподобалося. Він почав верещати. І я зробила те, що роблю завжди, коли він верещить: побігла до дитячої кімнати, де я жила разом із моїми нерідними братом та сестрою і де на дверях був замок. Ґреґа та Ембер удома тоді не було, а отже, я там опинилася сама, але Фартфейс не залишив мене в спокої. Він продовжував верещати крізь двері, а я дедалі більше та більше нервувала і не знала, що робити, й ось, нарешті, я відкрила рота, щоб крикнути щось йому у відповідь — але що вийшло з мене замість голосу? Усі електролампи в кімнаті на секунду стали яскравішими… набагато яскравішими… а потім вибухнули.

— І в цю мить ви зрозуміли? — запитала Емма. — Що ви інакша?

— Ні, ні, я подумала, що в кімнаті разом зі мною був привид або щось подібне, — у неї на обличчі швидко промайнула і так само швидко зникла усмішка, а потім дівчина заперечно похитала головою. — Я нічого не розуміла ще наступні кілька днів, поки не трапилась та подія. В «Ель-Тако-Джунйор».

— Боже мій, точно, — сказала Ліллі. — Це був той день?

— Угу. Мене щойно були прийняли в ту програму прискореної підготовки учнів для навчання в Барді. Я ніколи не думала, що в мене є шанс, але ти змусила мене подати заявку.

— Ти ж завжди хотіла вступити, — сказала Ліллі. — Продовжуй.

Нур знизала плечима.

— Це було за ті бали, які я набрала для вступу до коледжу, але коштувало три тисячі доларів, що було рівно на дві тисячі шістсот доларів більше, ніж я мала. Тому я збиралася кинути післяшкільні заняття та піти на ту роботу в «Айсіз Квін», щоб заплатити за коледж. Фартфейс сказав «правильно, чорт», що я збираюсь піти на цю роботу, але гроші, які я зароблятиму, підуть на їхні домашні рахунки, а не на те, щоб заплатити за якийсь коледж, перш ніж я не закінчила ще навіть середньої школи. Тому я нагадала йому, що маю законне право на власний банківський рахунок, як його підопічна, а він знову почав верещати, і тоді я втекла та зустрілась із тобою в «Ель-Тако-Джунйор».

— А він побіг за нею, — доповнила Ліллі, — та накричав на неї прямо там, у ресторані. І тоді вже я стала верещати на нього. Та, думаю, він не насмілився кричати на сліпу дівчину при людях, тому вітром метнувся на вулицю, щоб діждатися, коли ми закінчимо.

— І в нас було найдовше в історії частування тако.[69]

— У нас тоді нарешті з’явився шанс разом подолати «Мачо-Міл»,[70] — сказала Ліллі, — чого ми ніколи не робили раніше через його чотири тисячі шістсот калорій. Але ми сиділи там так довго, що через стрес на мене просто напав жор…

— Поки він усе стояв на вулиці та просто витріщався на нас, — продовжила Нур. — Нарешті я реально рознервувалася та більше не змогла цього терпіти, і, щоб не злетіти з котушок від споглядання того гівнюка Фартфейса, я поспішила до вбиральні. Ось там це і сталося. Я відчула, як це наростало в мені, і я вже збиралася крикнути, але стрималась. А лампочки у вбиральні почали моргати та стали якісь дивні, а я… я не знаю, як це пояснити, я просто знала, що робити далі. Знала, що зможу. Я витягнула руки — витягнула над собою — та вибрала світло з повітря. І все приміщення стало темне, лише щось невеличке світилося в мене в долонях, наче я спіймала найяскравішого у світі світлячка.

— Це, — озвався Єнох, — так страшенно круто.

— Це ти так думаєш, — сказала Нур, — але було до біса страшно. Я подумала, у мене мізки з’їхали набік. Це на той час уже стало відбуватися безперестанку, і спочатку я не знала, як це контролювати. Щоразу, коли я ставала реально знервованою… засмученою там або злилася через щось аж до всцикачки… це і починалося. Й оскільки школа — місце доволі бридке, то часто це траплялось у школі. Однак я відчувала, коли це наближалося, і мені завжди вдавалося вчасно втекти до якоїсь кімнати, де я могла побути на самоті, і ніхто мене не бачив. Гадаю, хтось таки щось помічав, хоча вони не могли однозначно пов’язати це зі мною — просто, коли вони бачили мене знервованою, при цьому моргали деякі лампочки. Але якраз уже тоді по всій школі почали ходити вони — нові люди.

— Хто то були?

— Я й досі не знаю. Вони виглядали, як викладачі, і наші викладачі, здається, ставилися до них, наче ті були з коледжу, але ніхто їх не впізнавав. Спершу вони, здавалося, спостерігали за всіма, але згодом у мене з’явилося відчуття, що вони шукали мене. А потім сталося оте в актовому залі, і тоді я переконалась остаточно.

— А що сталося, точніше?

— Ми читали про це в газеті, — сказав Мілард, — але будемо раді почути вашу версію подій.

— Це був найгірший день мого життя. Ну, може, другий чи третій найгірший. Зі мною трапився один інцидент прямо десь посередині шкільних зборів. Вони почалися, як завжди починаються оті бридкі, примусові штуки, де вам гундять про шкільний дух, але потім вони перетворилися на збори про мене. За тим винятком, що вони ще не знали, що то я. Там сказали, що якийсь вандал нищить шкільну власність, розбиваючи лампочки та підпалюючи майно. А ще там сказали, що, якщо ця особа тут присутня, вона повинна встати і вибачитись, і тоді її не відрахують зі школи. В іншому випадку відрахують. І я відчула, що мені стає погано, наче я була впевнена, що вони знали, що