Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

цурки — кістяні або рогові вироби у вигляді довгастих сплощених стрижнів довжиною 18—20 см та шириною 1—2,2 см з прямокутним або напівкруглим боковим виступом з отвором. Але питання появи найдавнішого вершництва досить дискусійне, що має як прихильників, так і противників. Крім того, потребує науково аргументованого вирішення проблема доместікації коня взагалі. Останні дані свідчать, що цей процес міг початися вже за часів господарювання населення маріупольської спільності на степових та лісостепових просторах від Дніпра до Волги — корінної території існування диких коней[220]. У нас немає підстав заперечувати наявність у скелянського населення прирученого коня, який використовувався насамперед для поповнення м’ясного раціону. Але важко сказати, яке місце він займав у складі стада та яке значення мало мисливство на дикого коня, оскільки бракує надійних зоологічних критеріїв розмежування обох форм. У цілому ж можна стверджувати, що у найдавнішого пастушого населення скелянської культури склалося таке стадо, яке при переважанні того чи іншого виду худоби було прикметним для степового скотарського населення протягом багатьох віків. У них з’явилися перші отари овець, коні, на вододілах і в долинах випасалася велика рогата худоба, для нагляду за якою використовувалися собаки.

Незначні остеологічні матеріали верхнього шару поселення Середній Стіг (м. Запоріжжя) засвідчують наявність у господарстві стогівського населення бика, коня, вівці, кози та свині. Щоправда, вони недостатні для визначення характеру ведення господарства, оскільки всі види свійських тварин представлені 1—2 особинами, за винятком вівці та кози (загалом 9). Можна вважати, що стогівці Подніпров’я вели менш рухливий спосіб життя, ніж окремі групи більш раннього скелянського населення. По-перше, тому що вже не існувало головного економічного стимулу у відносинах із карпато-балкенськими землеробами — затухли й зникли їхні металургійні осередки, по-друге, основними стали контакти із безпосередніми сусідами в лісостеповій смузі Правобережжя — трипільськими громадами останньої чверті IV — початку III тис. до н. е., котрі на той час переживали розквіт і могли задовольняти скотарів своєю продукцією через обмін. У Подніпров’ї відомо значно більше поселень стогівської культури, ніж скелянської. Це верхній енеолітичний горизонт Стрільчої Скелі, другий шар Середнього Стогу, Кодачок та деякі інші. Важливим аргументом на користь осілості стогівців є наявність грунтових могильників (Огрінь).

Населення квітянської культури, очевидно, мало багато спільного в господарстві з племенамй неолітичної азово-дніпровської культури, зберігаючи певний консерватизм. І. Ф. Ковальова вказує на існування у цього населення жертовних поховань великої рогатої худоби. Остання, ймовірно, займала провідне місце у стаді. Відомі речі, виготовлені з грифельних кісток коня. Даних про фауністичні залишки із поселень немає, та ці останні практично і не вивчені. Щс)до південних сусідів квітянського населення — нижньомихайлівців — можна сказати, що їхнє стадо складалося здебільшого із дрібної рогатої худоби. Зокрема, остеологічні залишки з нижнього горизонту Михайлівського поселення, єдиного поки що дослідженого, дають змогу твердити, що перевага надавалася вівці та козі — 65,5 % загальної кількості особин свійських тварин, на другому місці бик — 16,3 %, потім ідуть кінь та свиня — по 7,3 %. Залишки кісток свійського бика, корови та вівці або кози зафіксовані у тризнах ряду підкурганних нижньомихайлівських поховань у Подніпров’ї та на р. Молочній[221]. Наявні свідчення про переважання у стаді нижньомихайлівського населення дрібної та великої рогатої худоби відповідали умовам життя людей на півдні степової смуги між Доном та Дунаєм, де природно-кліматичні умови сприяли розведенню насамперед овець, а на долинних річкових пасовищах випасали корів, биків та кіз.

Особливістю господарства населення дереївської культури середньостогівеької спільності, котре займало південну частину лісостепової смуги з різнотравними та луговими степами, на думку багатьох дослідників, було конярство. Про це свідчать фауністичні комплекси з поселень, серед яких найвідомішим є Дереївка на Кіровоградщині. За підрахунками В. І. Бібікової, в Дереївці кінь складав 55,7 % загальної кількості особин свійських тварин. Друге місце займав бик (20,6 %), третє — дрібна рогата худоба (14,4 %), останнє — свиня (9,3 %). Близьке співвідношення свійських тварин у стаді було і в інших енеолітичних племен, Що проживали в подібних природно-Кліматичних умовах. Це передусім стосується рєпінців на Середньому Доні. Як і дереївці, вони мали достатньо довготривалі поселення та ховали небіжчиків у грунтових могильниках. Щоправда, частина рєпінців, котрі почали мігрувати з Дону в степи України, перейшла до курганного обряду. Про господарство цих груп відомостей мало. Не виключено, що вони стали розводити овець у сприятливіших для цього Типчаково-ковилових та полинно-злакових степах.

На думку В. І. Бібікової, у дереївців переважали напівтовстоногі середні та малорослі коні, близькі до сучасних киргизьких. Вони були трохи більші за тарпанів. Але траплялися і тонко- та товстоногі, а також високі на зріст, до 144 см у холці. Дереївці використовували коней в основному для доповнення до м’ясного раціону. При їх забої існував штучний відбір, про що свідчить переважання на досліджених поселеннях кісток молодих і дорослих самців при мінімумі кісток самок та відсутності кісток старих особин. Деякі дослідники вважають, що дефеївські коні були пристосовані також до верхової їзди у зв’язку з необхідністю випасу табунів. Як і для скелянського часу, доказом наявності вершництва у дереївців виступають вироби із відростків оленячого рогу з отвором, які трактуються, зокрема Д. Я. Телегіним, як однодірчасті псалії. Щоправда, цей погляд розділяють не всі дослідники.

Важко щось сказати про характер господарства животилівсько-вовчанського населення. Але очевидно, що для міграцій найпристосованішими були вівці, підтвердженням чому слугують часті знахідки овечих астрагалів у похованнях.

Таким чином, за енеолітичної доби, яка збігалася з природно-кліматичним оптимумом, степова смуга та південь лісостепу України були освоєні населенням, визначальну роль у господарстві якого почав відігравати той чи інший тип скотарства. У південній смузі степів перевага надавалась вівчарству, в північній та в долині Дніпра — розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу — конярству, що відповідає трьом моделям скотарського господарства, запропонованим російським дослідником В. П. Шиловим. Це осіле конярство, осіле розведення великої рогатої худоби та кочове вівчарство, котрі визначалися навколишнім середовищем та характером рослинного покриву. Щоправда, немає достатніх підстав уважати, що за енеоліту існувало кочове скотарство. Визначення типу ведення енеолітичним населенням скотарського господарства — досить важке завдання, що зумовлено цілим рядом обставин, часто не залежних від археологів. Ось деякі з них. Відсоткове або кількісне співвідношення кісток або особин того чи іншого виду худоби на поселеннях ще не є свідченням його місця у стаді. Вагоміше значення мають підрахунки виходу м’ясної продукції, особливо в тих випадках, де переважають кількісно вівці. Останні могли і не бути основним джерелом м’яса, як це показують, наприклад, дані по господарству усатівців. Якщо