Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

Накладений мені американський алюмінійовий полумисок горою тих страв я поставив перед собою і - замість їсти - полинув думкою далеко-далеко в свою улюблену Україну. Вона така багата, а тепер така пограбована напівдикими москалями. Там уже третій із черги в її історії під большевицькою Москвою страшний штучний голод. Тисячі людей залишають Україну і мандрують у світ за очі. Багато їх жебрає по Галичині, якої - завдяки відділам УПА - Москва ще не спромоглася так знищити. Я не думав про їжу, а тільки гаряче бажав, щоб оці страви якимось чудом перенеслися зараз до підпільних шпиталів у карпатських лісах і нагодували поранених вояків…

Хтось торкнув мене пальцем і, показуючи на полумисок, щось казав по-англійськи. Біля мене стояв американець. Я зрозумів його без перекладача, подякував і почав їсти. Це була половина якогось смачного рака, ще в мушлі, потім узяв із собою малу пачку горіхів і подався до своєї кімнати.

За кілька днів я дістав від командира Громенка досить незрозумілу й сумну записку, в якій прочитав:

«Чумаче! Я опинився в українському таборі в Регенсбурзі і зараз перебуваю серед вояцтва. Трохи розчарований… Вірю, що скоро побачимося й поговоримо.

Щиро здоровлю,

Ваш Громенко.

Р. S. Чи можете сидіти на кріслі?»

Читаючи цю записку, я сидів лише на половині крісла. Я усміхнувся, устав, почав ходити по кімнаті й усе перечитував не дуже ясну записку. В той час до кімнати без стуку зайшли ті самі американці, що недавно забрали командира Громенка і Павука.

- Каман! - сказав один і став біля дверей, а другий залишив кімнату і кудись вийшов.

Я скинув із себе шпитальний халат і піжаму та перебрався у свій понівечений військовий однострій. Спакував у свою партизанську торбу передані мені українські книжки і вже був готовий до від'їзду. Хоч американці поводилися в шпиталі дуже службово й офіційно, проте після записки командира Громенка я залишив усякі пляни дій на випадок видачі мене москалям. Все ж моя рука мимоволі намацувала в правій кишені штанів чеську пістолю.

Джіп мчав шаленим темпом на південь. Повз миготіли телефонні стовпи, пролітали якісь малі оселі. Американці почали співати, а тоді один із них витягнув пласку пляшку і по кількох добрих ковтках передав її другому, а той решту дав мені. Це був німецький «шнапс» із сильним смородом нафти.

По годині, а може й більше їзди, показалися світла якогось міста. Перед містом авто спинилося. Американці казали щось мені, але я їх не розумів. Тоді один дав мені знак рукою вийти з авта. Я виплигнув на дорогу, а американці, немов утікаючи від когось, з місця рвонули до міста.

Навколо холодна й темна ніч. Вже останні дні грудня 1947 року, але на землі ні снігу, ні паморозі. Я сів над ровом, закурив американську цигарку і замислився:

- Який ідіотизм! Залишити людину край поля без жодних документів… Де я? Тепер зима, в Україні вже, мабуть, морози й сніги, а тут лише суха трава… Скільки там тисяч таких, як я, перебуває десь у лісі, на снігу? А скільки по підземних шпиталях, без достави харчів, без ліків? А родина? О, Боже! Де вона? Чи живуть вони всі? Уже минає три роки, відколи польські комуністичні банди вигнали з Лубної біля Динова решту незамордованих кудись на Схід. А де живуть сотні тисяч виселених геройських українців-лемків, яких тиран Сталін хотів переселити колись на Схід? До цього не допустили відділи УПА. А тепер він змобілізував цілу Польщу, щоб їх переселити, але вже не в Україну, а до Східньої Пруссії під Польщею.

Я навіть не зауважував, що кінчав курити вже третю цигарку. І не знати, чи від курення, чи від тих думок, але мені почало макітритися в голові і я, поклавши її на свою військову торбу, заснув.

І ось мене мучать сни: я допомагаю винести пораненого з бою, а ноги не слухаються. Я з усієї сили тягну пораненого, бо вже близько чути постріли, десь близько ворог. І раптом страшний гуркіт танка… Я прокидаюся, чоло укрите холодним потом. Дорогою повз мене гуркотом їде до міста важко наладований ваговіз. Підводжуся, вішаю торбу на ліве плече, рукавом обтираю спітніле чоло і трясучись від холоду, швидким кроком рушаю у бік світел.

Ритмічним військовим кроком по добрій німецькій асфальтовій дорозі швидко наближаюся до міста. Ось уже й перші будинки. Настрій у мене покращав, і я почав сам із себе глузувати вголос:

- Ну, брате, така твоя доля. Зараз треба зайти до готелю і переночувати. Та ба, нема краватки, відповідного одягу і грошей. Овва! Коли б то!

Ніч пізня, вулиці порожні, а мені і дивно, і смішно. Іду крізь якесь місто, навіть не знаю, як воно зветься. Вже минуло чотири роки, відколи я отак ішов вулицею Перемишля. Відвідував я, правда, ще й міста Дубецьке, Динів та Бірчу, але там уже треба було разом із друзями пробивати собі шлях зброєю.

Перейшов чималий міст і на невеликому майдані побачив двох німецьких міліціонерів.

- Добрий вечір!

- Добрий вечір, - відповіли.

Я перепросив їх і запитав, як зветься місто. Вони перезирнулися між собою, а тоді один із них запитав:

- Чи ви український партизан?

- Так, - відповів я.

Німець дуже чемно сказав, що місто зветься Ляндсгут, що тут є український табір, а до нього вже прийшло багато українських партизанів.

Показали мені дорогу. Недалеко звідси. Я подякував і за кілька хвилин говорив своєю рідною мовою з поліціянтом на брамі українського еміграційного табору.

Розділ 42. В УКРАЇНСЬКИХ ТАБОРАХ

- Добривечір! Чи то, може, вже ранок? - сказав я на привітання.

- Добривечір! Та вже невдовзі буде й ранок, - поглянувши на годинника, чемно відповів поліціянт.

- Я називаюся Чумак, один з упістів. Під ваше місто мене привезли американці. Чи не міг би я приміститися у вашому таборі до завтрього?

- Та щось зробимо. Через наш табір уже перейшло багато упістів, - розповідав симпатичний поліціянт. - Ви, напевно, втомлені і хочете відпочити. Не буду затримувати вас, прошу тут хвилину почекати, а я повідомлю кого треба.

Додав: «Перепрошую» і кудись пішов.

Незабаром вернувся з чоловіком середнього віку і сказав:

- Друже! Ви підете відпочивати на квартиру цього пана. - Він ще щось хотів сказати, але втрутився «пан»: - А ти його не задержуй політикою, а дай чоловікові відпочити…

В кімнаті господаря його дружина і гарненька донька зготували на примусі чай із солодкими сухими тістечками,