Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

Вони мали тільки одну маленьку кімнатку, а в ній кілька еміграційних валізок, невеличкий столик, на ньому кухонне начиння і примус, три стільці, одне вузьке залізне ліжко, а коло нього ще одне польове ліжко на шістьох патиках. Дівчина застелила для мене своє польове ліжко, а сама накинула на себе якийсь зелений плащ і кудись вийшла з кімнати. Щойно в ліжку я подумав, що ця інтелігентна дівчина мусила йти досипляти решту ночі десь у подруги.

Уранці зв'язковий купив на станції два квитки до Регенсбургу, а гостинний господар провів нас до станції. Вже в поїзді я пригадав собі, і дуже жалкував, що не записав прізвища того господаря, тож не зможу вислати йому листа з подякою за щире прийняття.

У вагоні люди придивлялися до вояка якоїсь невідомої армії. На мені був зелений вовняний, дуже зношений однострій, щоправда, дбайливо позашиваний і вичищений. Але будь-який необережний рух міг довести до катастрофи, коли б, раптом, блиснули гола спина чи коліна. Подібно було й з чобітьми, що блищали від американської пасти, але маленькі латки на них не дуже пасували до цього блиску. В найкращому стані були ще шапка-мазепинка, військовий пояс із тризубом і портупея через плече.

Я дивився у вікно поїзду, спостерігаючи краєвиди і особливо вільний рух німців на кожній станції. Вони ще так недавно панували над більшістю підбитої Европи, а тепер усе втратили і опинилися на невиданих в історії руїнах своєї країни. Тепер запопадливо бралися до відбудови її, і хоч перебували під військовою окупацією, проте мали більшу свободу, ніж за недавньої диктаторської сваволі та гніту.

Я звернувся до зв'язкового з проханням розповісти мені, як він пережив війну і попав на еміграцію, чи чув він про нашу боротьбу в Краю. Зв'язковий був колись учасником Української Дивізії і перебував у Сербії. Почав розповідати про свої воєнні пригоди, але потяг уже прибув до Регенсбургу, і він мусив припинити свою розповідь.

У таборі я зголосив свій прихід службовому Беркутові, а той привів мене до невеличкої залі, в якій було досить густо розміщених на польових ліжках біля чотирьох десятків повстанців.

Два дні ходив я із друзями по місті та по великому таборі. Третього дня упісти одержали цивільний одяг, зібраний мережею ОУН та активними прихильниками Визвольного Руху поміж досить бідними українськими емігрантами по таборах.

Я дістав чорні полатані штани, сірий красий (із прожилками) піджак, досить добре пальто, брунатну з білими смужками краватку, і - як казав Петя - був готовий до виступів на цирковій арені.

Багатолітня, набута в Краю свідома дисципліна вояцтва УПА, зберігалася добре і тут, на Заході, аж до зміни одностроїв. Під час зустрічі з командирами вояки зривалися з місця на струнко, «били» рукою до дашка. А тепер у цивільному одязі вони почували себе ні в сих ні в тих і не знали, як поводитися. Павук радив: дати їм усім по торбі і вислати все те «жебрацтво» до Кальварії на відпуст.

Ситуація упістів не була приємна. Утікачі жили на мізернії! ласці міжнародної організації ІРО, а повстанці опинилися без документів на ласці утікачів. Загальна таборова кухня мусила дещо відбирати від утікачів (емігрантів), щоб нагодувати і упістів, для яких не було жодних приділів.

Почет плянував розіслати повстанців малими групами по різних таборах утікачів, а моїм бажанням було бути приділеним до групи, яка мала від'їхати до українського табору в Міттенвальді, і я про це сказав командирові Громенкові.

- О ні, брате! Ви їдете з групою до табору в Байройті і там за неї будете відповідати.

Я пробував відмовлятися, відваги надав мені цивільний одяг, бо, напевне, цього не зробив би в уніформі

- Чумаче! - дещо підвищеним тоном сказав командир. - Я думаю, що ми вояки, і це наказ.

- Так є, друже командире! - відповів я і підкинув рукою до голови без шапки.

Командир усміхнувся, потиснув мені руку і сказав:

- Їдете завтра, візьмете із собою п'ятнадцять упістів. Старайтеся якось влаштувати всіх. Мені звітуйте щотижня. Раджу не втручатися в еміграційну колотнечу, бо це порожній мішок вітру.

Розділ 43. НА ЧОЛІ ГРУПИ УПІСТІВ У БАЙРОЙТІ

На другий день я зголосив свій відхід. Зв'язковий роздав залізничні квитки і шістнадцять повстанців рушили пішки до станції, а далі поїздом до незнаного табору в Байройті.

У вагоні вояки жартували, не звертавши уваги на німців, що із зацікавленням споглядали на них.

Павук нагинав великі криси якогось капелюха, а свої полатані штани закрив старим пальтом. І нарікав:

- Погляньте, яка там, біля вікна, гарна німка сидить. І коли б не ці подерті «пантальони» і ця «шляпа», я зараз нав'язав би з нею романс…

Вояки сміялися, а з ними й я, хоч мене мучили різні думки. Я пригадав собі, як півтора року тому командир Громенко був вислав мене з двома роями під словацький кордон, на гору Хрещату, будувати підземний шпиталь. Там я на протязі трьох місяців покуштував самостійного командування, до якого належало: забезпечити вояків харчами, ліками, амуніцією, вбранням, узуттям, командувати в боях і будувати шпиталь.

Але навіть тоді я не переживав так, як оце тепер. Тоді була зброя в руках, у відділі добра дисципліна, а в кожній хаті населення вітало і щиро гостило своїх повстанців чим тільки могло. А ось тепер я їду з групою кудись до невідомого табору і маю за них відповідати, але не знаю, що там робити і як забезпечити вояків і себе.

Із мого колишнього роя є тільки кількох вояків, а решта - з різних теренів, тож я досить журився призначеним мені завданням.

Поїзд спинився на станції Байройт, і група моїх військових цивілів пішла містом у напрямі українського табору, розміщеного у великих військових кошарах.

Величезна, давно не мальована залізна брама табору навстіж розчинена. Біля неї великий військовий кошаровий бльок, а до нього прибудована маленька вартівня, над входом до якої висить напис двома мовами: «Таборова поліція».

Вояки саме проходили крізь таборову браму, коли їм назустріч вийшов із поліційної станиці досить грубий будовою тіла й поведінкою, кілька днів неголений поліціянт із якоюсь палицею в руці і владно запитав:

- Ви хто такі й чого хочете?

Повстанці з посмішками перезиралися, а зв'язковий сказав:

- Це наші партизани, я хочу сконтактувати їх із паном Миськовим.

- Чекайте, чекайте! - вигукнув всевладний поліцай і почав давати накази: - Ви, - звернувся до зв'язкового, - ідіть до пана Миськова.

Другого поліцая вислав по коменданта поліції, а