Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

в СРСР у 1933 р. фактично становив 68,2 млн т, з яких експортували лише 0,8 млн т (хоч останню цифру офіційно було подано як 1,75 млн т). У 1930–1931 рр. експортували щороку 5 млн т. Жодна з цих цифр неспроможна викликати голод. Головним винуватцем було не експортування, а зерно, яке тримали «у резерві». Сталін сам підкреслив важливість цих резервів у директиві, вже згадуваній у цьому розділі, обвинувачуючи «наївних товаришів» у тому, що вони дозволили «десятки тисяч пудів цінного зерна» в Україні «викинути» минулого року, недооцінивши важливості зернових запасів. Ніколи не можна дозволяти, щоб ці запаси вичерпалися, додав він. Більше того: багато зерна, захопленого такою ціною в селян, так само ніколи не було доступним і у вигляді резерву. Як і раніше (та як і надалі у Радянському Союзі), марнотратство сягало величезних розмірів. П. Постишев зазначав у листопаді 1933 р., що «досить значну кількість зерна втрачено через недбайливе ставлення». Преса друкувала десятки повідомлень про те, як це сталося: на станції Київ-Петрівка велика купа пшениці просто згнила; на Тракторському збиральному пункті затопило 20 залізничних вагонів зерна; у Червонограді пшениця згнила в тюках; у Бахмачі її вивантажили на землю, де вона й згнила, тощо. Прорадянський кореспондент «Нью-Йорк таймз» Уолтер Дюранті зазначив (але не надрукував у своїй газеті), що «великі кількості зерна можна було побачити на залізничних станціях, більша частина його лежала там просто неба». Восени 1933 р. великий товарний потяг, навантажений зерном, зійшов з рейок поблизу Челябінська. Зерно лежало на землі цілий місяць. Майже відразу його огородили колючим дротом і поставили вартових. Кожної ночі були спроби захопити зерно. Деяких постріляли, поранених забрали до лікарні, а потім заарештували. Але коли врешті зерно підібрали, виявилося, що воно повністю згнило і непридатне навіть для «технічного» використання в промисловості. Це був, звісно, результат нещасного випадку, але часто повідомляли, що подібна доля чекала й на зерно, складоване, як належить. Врешті-решт англійське посольство, посилаючись на думку німецького сільськогосподарського експерта, доповіло, що, «можливо, до 30 % врожаю втрачено». Навіть значно нижчої цифри вистачило б, щоб різко змінити становище селянина.

Тим часом існування заляканих селян, що ледь уціліли, було обмежене прожитковим мінімумом. Червнева директива Сталіна проголосила, що лише 10 % загальної кількості зерна після обмолоту могло залишатися в колгоспах «для прожитку, після виконання плану заготівель, сплати зобов'язань перед машинно-тракторними станціями, за забезпечення насінням і кормами». Голод був крайнім методом боротьби з українським селянством. Тепер на нього чекали нестатки та експлуатація як постійна форма існування.

Одночасно продовжувався наступ на українську національну спадщину. Традиційну народну культуру, що вирізнялася високим почуттям патріотизму, довго утримували в Україні сліпі кобзарі,яких свого часу оспівав Шевченко. Вони мандрували від села до села, заробляючи собі на прожиток виконанням старовинних пісень і дум і таким чином постійно нагадуючи українцям про їхнє вільне й героїчне минуле. Тепер цей небажаний феномен був придушений. Співців запросили на з'їзд і там усіх заарештували. Більшість згодом розстріляли — що для сталінських поплічників досить логічно, бо зі сліпців було б мало користі, якби їх спробували використати як робочу силу в таборах…

* * *

А в містах не вщухала кампанія проти прихильників українізації. До того ж на українських аграрників можна було скинути відповідальність за голод, звинувативши їх у «саботажі». Так, 5 березня 1933 р. до суду притягнули 75 провідних спеціалістів сільського господарства — і не тільки в Україні, а й на Північному Кавказі та в Білорусії.

Пошук «ворогів народу» мав в Україні підкреслено антиукраїнський характер. Зі старою інтелігенцією, яка репрезентувала широке розмаїття національної культури, вже розправилися. Тепер прийшла черга національного елемента в самій українській комуністичній партії.

Звичайно, відразу ж був «розкритий» зв'язок між комуністичними «націоналістичними» змовниками та попередніми, некомуністичними жертвами. Матвія Яворського, головного «ідеологічного сторожового пса» партії над українськими істориками, піддали нищівній критиці за його «націоналістично-прокуркульську» систему поглядів у 1930 р. У березні 1933 р. його заарештували, звинувативши в приналежності до «Української військової організації» (УВО). Є дані, що його посадили до табору і в 1937 р. розстріляли. Серед інших учасників «змови», яку нібито фінансували «польські пани та німецькі фашисти», були О. Шумський, колишній лідер «національного ухилу» в КП(б)У, і деякі інші постаті, включно зі Скрипниковим секретарем Естернюком. Невдовзі «викрили» «Польську військову організацію» та інші польські націоналістичні об'єднання на чолі з колишнім секретарем Чернігівського обкому партії. А дещо пізніше розпочали процес так званого «Союзу Кубані та України», хоч і без зайвої реклами.

1 березня 1933 р. оголосили про різні урядові зміни, серед яких найважливішою було усунення М. Скрипника з посади наркома освіти, яку він обіймав протягом довгого часу, і переведення його на посаду голови Державної планової комісії — пост, що не мав великого значення.

Інститут української мови Академії наук УРСР за Шумського та Скрипника був головним осередком національного відродження. 27 квітня 1933 р. газета «Правда» затаврувала його як «лігво буржуазних націоналістів», які розробляли плани відчуження української мови від «братської російської». Невдовзі сім провідних мовознавців і десятки менш важливих діячів були заарештовані.

12 травня заарештували Михайла Ялового, головного редактора Українського державного видавництва. 13 травня його найближчий приятель і однодумець Микола Хвильовий, «найяскравіша особистість українського літературного життя», застрілився, залишивши листа до ЦК КП(б)У, в якому викривав кампанію терору. Протягом наступних місяців відбулися інші самогубства і десятки арештів відомих діячів літератури…

10 червня Постишев доповідав на засіданні ЦК КП(б)У про діячів культури, які, мовляв, виявилися ворожими агентами і «ховалися за широкою спиною більшовика Скрипника». У філософії, літературі, економіці, лінгвістиці, агрономії тощо вони розробляли теорії, спрямовані на ліквідацію радянського ладу — і були, звісно, відповідальні за труднощі з заготівлею зерна. До цього Постишев додав, що Скрипник часом відкрито захищав їх. Зі свого боку Скрипник піддав нищівній критиці Постишева, звинувативши його у зраді принципів інтернаціоналізму. Є повідомлення про те, що він повторив свої звинувачення на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Протягом червня та липня Скрипник зазнавав нападок від Постишева та інших членів керівництва, і 7 липня він знову захищав свої позиції у політбюро. Перед Скрипником поставили вимогу безумовної капітуляції. Але, не в змозі це зробити, він того ж дня застрілився.

Офіційний некролог назвав Скрипника «жертвою буржуазно-націоналістичних елементів, які… добилися його довір'я». Він, мовляв, допустив «певні політичні помилки», подолати які «не мав мужності» і в результаті вчинив самогубство — «акт легкодухості, особливо негідний члена ЦК ВКП(б)».

Проте через кілька місяців офіційні оцінки Скрипника набувають іншого характеру. Його вже кваліфікують як «націоналістичного