Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

виродка… наближеного до контрреволюціонерів, що активно сприяють справі інтервенції». До його «злочинів» стали відносити також уперті намагання запобігти русифікації української мови, зокрема сприяння введенню до українського правопису м'якого «л» і твердого «г». Ці дії Скрипника зазнали критики як «буржуазні» ще у 1932 р., але тепер їх дорівняли до «контрреволюційних», а Постишев узагалі заявив, що тверде «г» допомагало «націоналістичним саботажникам» і сприяло «анексіоністським планам польських панів».

У листопаді 1933 р. Скрипникові погляди досить об'єктивно (зі сталінських, звісно, позицій) підсумував Косіор:

«Скрипник занадто переоцінив і перебільшив національне питання; він зробив його наріжним каменем, говорив про нього як про кінечну мету і навіть зайшов так далеко, що почав заперечувати те, що національне питання грає другорядну роль для класової боротьби та диктатури пролетаріату».

Масовій атаці на культурні заклади України передував червневий виступ вірного сталінського посіпаки Д. Мануїльського (схарактеризованого Л. Троцьким як «найогидніший ренегат українського комунізму») перед київською парторганізацією: «Тут на Україні існують певні установи, які мають високі титули академій, інститутів і наукових товариств і часто слугують місцем заохочення не соціалістичної науки, а класово ворожої ідеології. Національну проблему здано в оренду колишнім членам націоналістичних партій, які не злилися органічно з більшовицькою партією» (малися на увазі українські соціал-демократи, боротьбисти та ін.).

Кожна культурна, академічна та наукова установа тепер зазнавала чистки. Як висловився Косіор, «цілі контрреволюційні гнізда існують в наркоматах освіти, землеробства, юстиції, в Українському інституті марксизму-ленінізму, Сільськогосподарській академії, в Інституті Т. Шевченка тощо». Отож, Сільськогосподарська академія, природно, зазнала чистки, її директор із заступниками та провідні співробітники загинули в таборах. Працівників Літературного наукового інституту ім. Т.Г. Шевченка чекало ще суворіше покарання: 14 науковців отримали довгі терміни ув'язнення, а директора та п'ятьох членів керівництва розстріляли. Жертвами терору стали співробітники Українського інституту сходознавства, члени редколегії Української Радянської Енциклопедії, працівники Української палати мір і ваг, Української кіностудії (ВУФКУ), Комісії по введенню нового українського правопису. Майже весь склад Державного інституту Карла Маркса в Харкові засудили як «гніздо контрреволюції». «Вороги народу» виявилися скрізь — вони редагували провідний літературний журнал «Червоний шлях», вони були на державному транспорті, серед членів Геодезичної ради, у видавництвах (чотири з яких було скасовано). Зазнав чистки Український інститут філософії, а його провідних науковців, професорів Юринця та Нирчука, пізніше заарештували — останнього за те, що він нібито стояв на чолі фіктивного «Троцькістсько-націоналістичного терористичного центру», який планував розділити Україну між Німеччиною та Польщею. Починаючи з листопада в Академії наук стали щодня вивішувати списки звільнених із зазначенням причин звільнення — звичайно «саботаж», «ворожа ідеологія» або «підтримування контактів з ворогами народу». Протягом наступних місяців Академія практично знелюдніла.

Український театр майже ніколи не переслідували, і люди вбачали у ньому щось на зразок символу неперервності національних традицій. Але черга дійшла і до нього. У жовтні 1933 р. одного з провідних українських режисерів — засновника та художнього керівника театру «Березіль» Леся Курбаса піддали гострій критиці як «націоналіста» і звільнили. Є свідчення, що Постишев намагався перетягнути Курбаса на бік влади, але дістав рішучу відсіч. У листопаді режисера заарештували, пізніше він загинув у таборі, а його театр став цитаделлю «соціалістичного реалізму». Чимало жертв було й серед художників. Так, групу із п'яти малярів, які розмальовували фрески в харківському театрі, заарештували, трьох із них розстріляли; фрески ж за їхній «націоналістичний» зміст відразу ж знищили.

Придушуючи «націоналістичний» ухил і самобутні елементи національної культури, режим Постишева разом із тим не торкався, так би мовити, декоративного фасаду українізації, як це намагалися зробити попередні російські зайди-комуністи. Так, 24 червня 1933 р. столицю України з Харкова було переведено до її традиційного місця перебування в Києві. Процес русифікації не мав тотального характеру, зокрема, вживання української мови не обмежувалося. Переслідувань зазнавали лише ті аспекти українізації, які передбачали будь-який автономний розвиток.

19 листопада Постишев зробив підсумки «культурної» чистки, заявивши, що «виявлення націоналістичного ухилу Скрипника дало нам можливість звільнити структуру соціалізму, і передусім структуру української соціалістичної культури, від усіх петлюрівських, махновських та інших націоналістичних елементів. Проведено велику роботу. Досить сказати, що протягом цього періоду ми вичистили з наркомату освіти 2 000 чоловік з націоналістичним душком, серед яких було близько 300 науковців і письменників. Вісім центральних радянських установ вичистили від понад 200 націоналістів, які обіймали посади голів відділів та інші подібні пости. Дві системи — кооперативів та зернових резервів — вичистили від понад 2 тис. націоналістів і білогвардійців, наскільки мені особисто відомо».

Проте чистка українського «націоналізму» на цьому не скінчилася; з погляду радянського уряду вона, мабуть, ніколи не могла скінчитися. В. Балицький, шеф ДПУ в Україні, оголосив у січні 1934 р., що викрито ще одну змову — «Блок українських націоналістичних партій» (Постишев пізніше твердив, що до нього входила група Скрипника). Він перелічив прізвища 26 професорів Всеукраїнського об'єднання інститутів марксизму-ленінізму, назвавши їх ворогами народу. Це об'єднання пізніше було розпущене як «гніздо контрреволюціонерів, троцькістів і націоналістів». Через місяць на XVII з'їзді ВКП(б) Постишев хвалився: «Ми знищили націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року;ми викрили та ліквідували націоналістичний ухил». Але це була передчасна заява, оскільки чистки українських «націоналістів» як у країні в цілому, так і в самій партії проводили і далі без упину. Та й на тому ж з'їзді Косіор дав зрозуміти, що «класовий ворог» усе ще намагається робити своє чорне діло «під прапором українізації».

Після вбивства Кірова у грудні 1934 р. були розстріляні великі групи «підозрюваних» у Москві, Ленінграді та в Україні. Зокрема, в Києві знищили 26 членів так званого «Білогвардійського терористичного центру» за звинуваченням, що вони проникли з-за кордону зі зброєю для здійснення терористичних актів. По суті лише двоє з них їздили за кордон, хоч семеро походили з Західної України, але вже довгий час жили в СРСР. Деякі свого часу були активними за Центральної Ради, але переважно це були не політики, а літератори (як, наприклад, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка та молодий глухонімий поет Олекса Влизько), на чиї «визнання» посилався Постишев наступного року.

У 1935 р. викрили «боротьбистську змову», на чолі якої були такі знамениті постаті, як провідний український драматург Микола Куліш, який також «визнав» свою терористичну діяльність. У січні 1936 р. в Києві відбувся закритий судовий процес групи, яку очолював славетний літературний критик, поет і професор літератури Микола Зеров, за звинуваченням у «шпигунстві» та «тероризмі». На Зерова, який фактично скеровував увесь процес літературного відродження 1920-х років, доносили, наприклад, що він поминав у церкві «ворогів народу», розстріляних у грудні 1934 р., і вирішив помститися