Читати книгу - "Інформатор"

Нарешті Клайд спромігся пробурмотіти:

— Мені це, мабуть, сниться.

Але це був не сон, хоча відтепер життя Вестбея дійсно перетворилося на справжнє нічне жахіття.

Реббека Вебб поклала йому на коліна якісь папери і пояснила:

— Ось обвинувальний акт, скріплений печаткою та ухвалений судом присяжних вчора у Таллахассі. Вас звинувачують за статтею «умисне вбивство», що передбачає вищу міру покарання. Вбивство Г’юго Хетча було злочином, скоєним на замовлення, а це обтяжуюча обставина, й за таке призначають смертну кару. Плюс крадена вантажівка, яку ви придбали за готівку, перетнула межі штату. Не надто розумно.

— Я цього не робив, — Клайд ледь не плакав. — Присягаюсь...

— Ви можете присягатися чим завгодно, Вестбей. Це вам не допоможе, — сказав Пачеко з удаваним співчуттям.

— Я вимагаю адвоката.

— Добре. Ми знайдемо вам його, але спершу владнаємо всі формальності. Давайте сядемо он за той стіл і трохи поговоримо.

Стіл був маленький і круглий, обабіч стояли два стільці. Один із них зайняв Вестбей, Пачеко сів навпроти. Хан і двоє інших агентів стали за Пачеко — така демонстрація сили лякала, незважаючи на те, що всі вони були у футболках, шортах і з блідими ногами.

— Наскільки нам відомо, раніше у вас не було судимостей, правильно? — почав Пачеко.

— Так.

— Це ваш перший арешт?

— Нууу, так.

Думати було важко. Чоловік був спантеличений і блукав поглядом по обличчях присутніх.

Пачеко повільно й чітко зачитав Вестбею його права, тоді передав йому аркуш паперу з надрукованою версією прочитаного. Клайд почав подумки читати, похитуючи головою; його обличчя було вже не таким блідим. Він поставив підпис ручкою, яку завбачливо подав Пачеко.

— У мене є право на телефонний дзвінок? — запитав Вестбей.

— Звісно, але мушу вас попередити, що ми прослуховували ваші телефони останніх три дні. У вас є щонайменше два мобільники, тож якщо ви скористаєтеся одним із них зараз, ми почуємо кожне слово.

— Що, справді? — запитав Вестбей з недовірою.

Міс Вебб дістала ще папери і поклала їх на стіл.

— Ось ордер на встановлення прослуховування, підписаний суддею магістрату США.

— Схоже на те, що ви користувалися iPhone для більшості особистих дзвінків. Рахунки за вашу Nokia сплачує готель, цей телефон ви використовуєте в робочих цілях, а також для дзвінків вашій подружці Теммі Джеймс, яка колись працювала офіціанткою в «Хутерсі»[5]. Гадаю, ваша дружина не знає про міс Теммі, — сказав Пачеко.

Клайд відкрив було рота, але нічого не зміг вимовити. Невже те, що хтось дізнався про Теммі, вразило його більше, ніж звинувачення у вбивстві? В будь-якому разі, зараз усе почуте краяло йому мозок.

Пачеко, який насолоджувався цим моментом, продовжив:

— І, до речі, ми також отримали ордер на прослуховування телефонів Теммі. Вона спить іще з хлопцем на ім’я Берк і з якимось Волтером, хоча можуть бути й інші. Проте вам потрібно забути про Теммі, тому що ваші шанси ще коли-небудь доторкнутися до її теплого тіла мізерні.

Десь із глибини горла Вестбея вирвався приглушений, схожий на відрижку звук, і лише один агент здогадався, що він означає. Він схопив пластикове відро для сміття і простягнув його чоловікові за словами: «Ось, бери». Той відвернувся і почав голосно блювати. Кров ударила йому в обличчя, він кашляв і хрипів, поки, нарешті, не спромігся виблювати увесь вміст шлунку. Всі присутні в цей час відвернулися, але не змогли сховатися від огидних звуків. Коли весь сніданок опинився на дні відра, Вестбей витер рота долонею. Він не піднімав голови і тільки стогнав протяжно, ніби скавчав. Агент дав йому вологий рушник, і Клайд іще раз витер рота. Врешті-решт, він сів прямо і стиснув зуби так, ніби відчув приплив сил і був готовий до прибуття загону швидкого реагування.

Огидний запах доносився з відра, і агент відніс його в туалет.

Хан підійшов до столу і гордо сказав:

— До того ж у нас є записи усіх дзвінків з обох телефонів за останніх два роки. Поки ми з вами розмовляємо, номери перевіряють. Серед ваших абонентів є і Бонн Дюбос. З часом ми знайдемо його номер.

Здалося, що Вестбей перестав дихати. Він уп’явся шаленим поглядом у Пачеко, що сидів за столом і, врешті, зміг промовити:

— Мені потрібен адвокат.

— Хтось конкретний?

Його мозок відмовлявся працювати. Вестбей заплющив очі і намагався пригадати ім’я адвоката, будь-якого адвоката, або того, хто міг би його врятувати. Серед його знайомих був один адвокат із нерухомості, з яким він грав у гольф; адвокат зі справ про банкрутство, з яким вони разом випивали; адвокат із розлучень, який допоміг йому позбутися першої дружини; ще якісь люди. Врешті Вестбей