Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Щоб і далі впадати за Поліною, він уже почав задумуватися над тим, чи не «позичити грошей» у банку пана Перікура?

Анрі народився у збіднілій шляхетній сім’ї. Із самого дитинства він бачив, як життя в родині ускладнювалося. А тепер, коли він готувався до повної перемоги, не може навіть мови бути про те, щоб усе було зіпсоване якимось буквоїдом-невдахою. Треба поставити на місце того нікчемного інспектора! За кого він себе має?

За цією показною самовпевненістю ховалася добряча частка самонавіювання. Анрі мусив вірити у свій успіх, по-іншому бути не могло, адже часи кризи, як відомо, дуже сприятливі для великих оборудок. Він зможе вдало повернути гру на свій бік. Війна доводила йому це. Він не боявся супротивника.

Хоча атмосфера нині була трохи іншою...

Але його тривожила не так причина перепони, як її наслідки.

Адміністрація досі не надто звертала увагу на його стосунки з родиною Перікурів. А тепер той міністерський служака надіслав докладний звіт після свого контрольного візиту до Понтавіль-сюр-Меза, де випливла справа про присвоєння коштів, незаконні оборудки.

Власне, чи мав він узагалі перевіряти без попередження?

Що б там не було, начальство цього разу було не таким поблажливим. Анрі відразу попросився на прийом. Але йому відмовили.

«Не можна закривати очі на всі ці речі, зрозумійте, — натякнули йому телефоном. — Досі йшлося лише про деякі технічні непорозуміння. А от зараз...»

На іншому кінці голос став стурбованим, приглушеним, ніби там боялися, що хтось їх почує.

— ...домовини не відповідають передбаченим інструкцією нормам...

— Але я ж вам пояснював! — скинувся Анрі.

— О, так, я знаю! Помилка виробництва, авжеж... Але в Понтавіль-сюр-Мезі справа в іншому, зрозумійте. Десятки солдат були поховані під іншими іменами — це вже дуже серйозно... Та ще й зникли їхні особисті цінні речі...

— О ля-ля! — в’їдливо засміявся Анрі. — Ви що — мене звинувачуєте в обкраданні трупів?

Його здивувала тиша, яка запанувала після цих іронічних слів.

Справа ускладнювалася, бо йшлося не про один і навіть не кілька випадків...

— Кажуть, що йдеться про цілу систему... про організацію на рівні кладовищ. Звіт був дуже жорстким. Якщо все це відбувалося за вашою спиною — певна річ, ви особисто ні в чому не винні...

— Ха-ха-ха! Це вже щастя!

Але душа у п’яти втекла. Які б не були ці закиди — особисті чи опосередковані, — але чути їх було важко. Якби Дюпре потрапив йому зараз під руку, йому були б непереливки, але, зрештою, той жевжик може і зачекати.

Анрі вчасно пригадав, що зміна стратегії колись принес­ла успіх Наполеону.

— Ви і справді гадаєте, — спитав він, — що суми, виділені урядом, є достатніми для того, щоб набрати досвідчений і сумлінний персонал? І з такими цінами вистачить грошей, щоб найняти найкращих робітників?

У глибині душі Анрі знав, що був не надто вимогливим у цьому, звертаючи увагу лише на економію витрат. Але, зрештою, Дюпре запевняв його, що підрядники забезпечать відповідальність! І все буде відбуватися під суворим кон­тролем. От дідько!

Тип із міністерства, здавалося, раптом заквапився, і розмова закінчилася невтішною фразою:

— Центральна адміністрація більше не розглядає цю справу, пане д’Олней-Праделю. Тепер її передано на конт­роль панові міністру.

Підступна і підла зрада!

Анрі кинув слухавку, він шаленів від люті. Схопив китайську порцелянову вазу і жбурнув нею об різьблений журнальний столик. Як це так? Хіба він мало вклав грошей в усіх тих людців, щоб вони отак підло від нього відвернулися?

А потім з розмаху жбурнув кришталеву вазу об стіну. А що як він розкаже міністрові, як усі ті високоповажні чини користали з його щедрості, га?

Анрі глибоко вдихнув. Його злість зростала пропорційно до складності ситуації, бо тим своїм аргументам він і сам не вірив. Він і справді зробив кілька послуг кому треба: як-от номери в дорогих готелях із дівками, вечері в хороших ресторанах, коробка дорогих сигар, якісь оплачені рахунки. Але це ж зрештою дрібниці. Він корупціонер? (Легше вже самому собі вистрелити в ногу.)

Грюкіт привернув увагу Мадлен — вона зайшла без стуку.

— Що тут відбувається?

Анрі обернувся і побачив її в дверях. На шостому місяці вагітності вона була вже такою огрядною, що здавалося, їй от-от народжувати. Вона виглядала відразливо, і це почалося не з вагітності. Вона вже давно не викликала в ньому жодного бажання. Зрештою, це було взаємним. Минув той час, коли пристрасна Мадлен накидалася на нього, як коханка, постійно спрагла та ненаситна, ніж як заміжня жінка. Все це давно в минулому. Але зараз вона для Анрі була ближчою, ніж будь-хто. Власне, не вона сама, а як мати його майбутнього сина. Молодший д’Олней-Прадель буде пишатися своїм іменем, своїм капіталом, своїм родинним гніздом. Він не буде, як його батько, боротися за виживання, а насолоджуватиметься спадком, накопиченим його батьком.

Мадлен нахилила голову і насупила брови.

Так робив і Анрі. У складні моменти життя він міг прийняти рішення за одну секунду. Він блискавично переглянув усі можливі варіанти і зрозумів, що його дружина може стати єдиною опорою. Його обличчя прибрало таку міну, яку він сам у собі найбільше ненавидів (вона йому найменше підходила): вигляд людини, яка не контролює ситуації. Він тяжко і безнадійно зітхнув і впав у крісло, опустивши руки.

Мадлен спочатку навіть стало його шкода. Вона знала свого чоловіка краще, ніж будь-хто інший. І ця роль зневіреного не