Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Він? Мене?
— Ви здивовані?
Агнешка збентежилася, почервоніла, одначе він удав, ніби нічого не помітив.
— Цікава людина. Важкий він, це правда. Але й не надто. Багато міг би зробити, на багато що здатний, однак тільки з власної волі, не з примусу. Сам собі пан, псякреньтка. Він завжди такий. Все ж, здається, сьогодні ми з ним порозумілися. Якось так, між словами, та думаю, що він здогадався. Так, здається, найкраще. Це, правда, трохи скидається на кумівство: ти — мені, я — тобі. Ну що ж, хай скидається. Гадаю, це окупиться. Ще побачимо, помилився я чи маю рацію. Повіт не завалиться, коли ще трохи почекає.
— Чому ви це кажете... мені? — запитала Агнешка невпевнено.
— Я скажу, чому.— Зюлковський розстебнув, нарешті, плащ, сягнув до внутрішньої кишені.— Не всі, бачитеся так от як ви, уникають позичок. Я зараз не кажу, добре це чи погано. Факт, що хтось не дає нам гайнувати час, і різні папірці кружляють, кружляють, аж доки не потраплять до Зіллячка.— Витяг з пачки прим’ятих папірців один, розгладив його.— Як ось, наприклад, цей, погляньте.
«Я, Роман Кондера, звертаюся до вас із проханням розглянути...»
Агнешка склала папірець по давніх згинах, відсунула його.
— Я знаю. Не хочу читати.
— Покажу іще дещо.
— Приватно?
— Так. Ви знаєте цей почерк?
Він перегнув папір так, що виднілися лише кілька рядків великих, з нахилом вліво літер, подібних до друкованих.
— Анонімка?
— Інакше не питав би.
Агнешка відповіла не зразу. Підшукувала слова.
— Цього тим більше не бажаю читати. Але... Якщо й пише та... особа щось, то тільки тому, щоб помститися.
— Кому?
— Ви самі добре знаєте...
— Так. Це й не так важливо. Зрештою, ви трохи помиляєтеся. Це більше стосується Зависляка, аніж Балча. Давня історія, фронтова. Що може знати про таке жінка, правда ж? Особисті рахунки. Анонімка.
І він подер лист на дрібні шматки, зіжмакав їх у кульку й опустив до кишені. Нахилився ближче до Агнешки, уважно подивився їй в очі.
— Бридким видається вам, товаришко Жванець, все це, я розумію. Надокучило вам тут. Далеко, самітно, часті прикрощі, кривда. Це дає знати про себе під час кожного недільного прибирання в квартирі. Ну, а якщо вже й валіза потрапить під руку, то хотілося б вийти з нею і піти. Знаю це, знаю.
Незважаючи на стриманість й опанованість, запекли в очах учительки зрадливі сльози. Агнешка квапливо опустила вії.
— Знаю,— провадив Зюлковський,— і розумію. А тут Ще й він. Важка людина, дуже важка. Але не журіться, друже. Помаленьку ми намовимо його перейти на іншу роботу, в інше місце. Йому тут тіснувато.
— І він звідси виїде?
— О, я так і знав, що ви зрадієте. І прекрасно. Зіллячко — старий спец і, визнайте, непогано оцінює ситуацію, чи не так?
— Так, звичайно.
— Отже, бажаю успіху і... витримки. Не намовляю вас бити на сполох, уперта дитинко...— Зиркнув на годинник, швидко підвівся.— Мені пора, засидівся більше, і аніж міг.
І тоді тільки, коли він, радий, що заспокоїв її, підбадьорив, вийшов на подвір’я, вона впала обличчям на зелену, ще й досі не повернуту йому військову ковдру і виплакалася, виплакалася за все, навіть за ту скороминущу спокусу, яку вона, як це вже було не раз, відіпхнула ногою в найдальший куток.
Важкий день. Чаю в Павлинки так ніхто й не пив, бо Стах з медиком відмовилися робити перерву, шофер повіз Зюлковського, отож втратив щонайменше годину. Зате до Агнешки сипалися відвідувачі, як з мішка. Згодом з класу викликав її вже Тотек, сказавши, що мама має до неї якусь пильну справу.
Льода вже чекала її в кімнаті, на тому самому стільці, де сидів Зюлковський. І саме так, як він в якусь там хвилину під кінець відвідин: з розкладеним листом на колінах. Однак вираз обличчя Льоди був зовсім інший.
Агнешку вже від порога здивувала її блідість. У розкритих, абияк підмальованих губах застигла гримаса скам’янілого безсилля.
— Що сталося?
— Ось, прочитай, коли хочеш,— ворухнула вона аркушиком.— Мені дають посаду. В місті.
— Вчительську?
— Не зовсім. В інтернаті.
— Отже... Але ж ви, здається, хотіли:..
— Говори зі мною на ти. Все одно ми вже не полюбимо одна одну...
— Ти така щира.
— Давно пора.
— Так що ти мені хочеш сказати?
— Анічогісінько вже. Тоді на свят-вечір, пам’ятаю, я ненавиділа тебе. Але це було тільки один-однісінький раз, присягаюсь. За ту зустріч на цвинтарі, знаєш же з ким?
— Він казав тобі? — несамохіть вихопилося в Агнешки.
— Ет, де там. Навіть, коли п’яний був, не говорив. Ні він, ні хтось інший. Я сама бачила.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.