Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

старий мудрий галу знайшов коріння чаре. Воно дуже рідкісне. Сік чаре оберігає мозок людини; хто скуштує цей сік, той може сміятися мертвим в обличчя, їм у нього вже не забрати розуму. Ти знаєш смак чаре, Ігоре. Того дня, як мертві повели тебе за Кам’яний мур, Загбі дав тобі корінь. Загбі знає, що ти послухав його і з’їв чаре. Адже ж мертвим не вдалося вразити твій мозок.

Вражений, я з докором сказав:

— І ти не попередив мене, Загбі!..

— Чаре — таємниця наших племен. Мертвим невтямки, що їм уже не підвладний мозок багатьох із нас. Ти сам догадався, як треба поводити себе в присутності мертвих. До таких хитрощів вдаються і каджао та галу. Щоб не виказати себе і нашу таємницю, вони також прикидаються безтямними.

— Значить, і Ву також?.. — зрадів я, пригадавши страшний танок у тунелі. Загбі з сумом похитав головою.

— Чаре в нас дуже мало, його поки що всім не вистачає. На корінь зрідка натрапляють наші жінки та дівчата, коли мертві виганяють їх у джунглі збирати зерна какао. Щоб дати відсіч мертвим, нам треба лікувати коренем чаре тих, хто здатний володіти луком, списом і сокирою. Так сказав вождь племен. Ще вчора його слова були розсудливі, сьогодні він вирішить інакше, — впевнено промовив Загбі.

— Ви зберегли мені розум… Але чому? Ви ж могли зберегти ще одного свого воїна.

Він скупо усміхнувся.

— Коли хто-небудь ризикує собою заради інших, про нього мусять усі піклуватися. Ти придумав, як нам з тобою потрапити за Кам’яний мур, щоб боротися з мертвими. Ми йшли до ворога, там усе могло трапитись. Єдине, що міг зробити для тебе вождь, це вкласти в твою руку шматочок дорогоцінного кореня.

— Ти сказав — вождь?

— Тобі не почулося. Загбі — вождь каджао та галу, — з гідністю промовив велетень.

Внизу під нами блимнуло раз, удруге. То віддзеркалилося проміння сонця, упавши на алюмінієву покрівлю двоповерхового будинку, що ховався під пальмами. Електроліт пронісся над верхівками дерев. Вимкнувши мотор, я повів машину до землі.

Ми приземлилися на галявині, неподалік «інтернату», в якому ще вчора порядкувала фрейлейн Труда — Гертруда Вурм, прихильниця «таланту» давно покійного доктора Менгеле.

До електрольота бігли крислаті капелюхи, розмахували автоматами. Я штовхнув дверцята і вивалився на траву, з другого боку з кабіни вистрибнули Загбі та Єржі.

… Наді мною розкинулася ясна голуба безкрайність. У чистім небі плив орел, широкі крила несли його по блакиті. Та ось небо заткала темна хмарина, вона повзла клоччям, що немов десь дуже близько, поряд, здіймалося із землі.

Я поглянув убік. У зламаному гіллі стримів понівечений хвіст електрольота. Язики полум’я облизували почорнілу кору. Самітна мавпа гойдалася на гілляці, втупивши сполохані очиці у вогонь. Машина догорала.

— Ігоре…

Голос, що кликав мене, був такий знайомий… Спершись долонями на землю, я спробував підвестися і закрутив головою. Пекучим болем пронизало тіло. Падаючи, побачив матір. Вона стояла на колінах, на ній тлів пошматований одяг. Єржі лежала біля неї, волосся розметане, очі заплющені.

— Ти чуєш мене, Ігоре?

Небо стало червоне. Орел перетворився на гостроносого літака, що вгвинчувався в піднебесся. Затим настала ніч.

У німій чорноті кружляли великі лапаті сніжинки. Я відчував їх холодний дотик на гарячому обличчі, і мені було радісно. «Як хороше, коли іде сніг… Що ж за новорічний вечір без снігу?.. Тепер усе добре… Ондечки, на площі біля нашої школи, вже засвітили ялинку. А вогнів скільки…» Темінь поволі розповзалася, вогні ялинки меншали, блідли, а сніжинки танули. Непевна хистка пелена обволікала мене. Ламалися думки…

Між приземленням електрольота поблизу будинку під пальмами і тою миттю, коли я знову підняв машину над джунглями, пролягла якась порожнеча. Я ніяк не міг заповнити її, хоч добре усвідомлював, що саме на цьому відтинку часу сталося чимало важливих подій…

Ще раз ясним букетом спалахнула ялинка. Згасла… Вгору злетів ліс оголених смаглявих рук, вони стискають тугі пружинисті луки, як струни, напнуті тятиви; наконечники списів хитаються щільним частоколом; гучний гомін натовпу прориває тишу…

І порожнеча раптом оживає.

… Електроліт під пагорбком, крило задерте догори. Постаті у мундирах, куці автомати. Я скошую плазмометом кілька височенних пальм, рожевий вітер шматує хащі. Крислаті капелюхи кидають зброю до ніг Загбі.

З грюкотом розлітаються половинки дверей на ґанку, мати біжить до мене, білий халат полощеться за спиною…

З тунелю виривається людський потік, плечі, спини вилискують проти сонця. Загбі владно вигукує накази, піднявши руку. Тісним кільцем індіяни оточують вождя. Група юнаків, яких Загбі кличе кожного на ймення, шикується осторонь. Дивна картина: стріли, списи, а поряд — такі ж, як і інші, мідно-бронзові хлопці, але вже з воронованими автоматами. «Ми давно готувалися дати бій мертвим…» Автоматники кидаються вперед, за ними котиться натовп, наближається до бараків. З веж відкривають вогонь. Здаля вежі скидаються на високе риштовання. Немов мурахи обліпили їх. Люди зриваються, падають, але це не зупиняє інших, під вагою десятків тіл хитаються вежі.

Мама поривається до «інтернату»:

— Треба взяти медикаменти, там же стільки поранених!

Троє індіян, майже хлопчики, яких Загбі залишив біля електрольота, не пускають її. Вони не пускають нас і до бараків, де то вщухає, то наростає знову стрілянина. За деревами здіймається дим. Горить шостий «блок». Від двоповерхового будинку з алюмінієвим дахом біжать жінки, пригортаючи до себе немовлят; старша віком чорноволоса дітвора, лементуючи, поринає в зарості; жінки передають малюків одна одній, розбирають дітей, плачуть. «Їм дозволяли побачення один раз на півроку», — каже мати. «Інтернат» уже охоплений полум’ям, і пальми палають, як смолоскипи.

Від курних згарищ бараків воїни повертаються в шеренгах. Ведуть поранених, несуть убитих. В кількох юнаків на плечах —