Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Проїв леопард не збирався нападати на мисливця перший. Крізь густолистя він добре бачив людину і збирався зайти непомітно з тилу і кинутися на її спину.

Лють його потроху вщухала, він майже не відчував болю від рани. Хижак обійшов Уна по колу, але йому ніяк не вдавалося підійти до людини на відстань одного стрибка. Ун, помітивши серед листя плямисту шкуру, метнув дротик. Але дротик зав’яз у заростях папороті. Леопард відступив у глибину чагарів.

Тим часом у пущі з’явилися інші люди. Уламр відчував наближення цілого загону мисливців. Кинувши клич, Ун побіг навздогін за леопардом. Серед дерев замигтіли голови уламрів, услід звірові полетіли дротики, але жоден не влучив. Зненацька з нетрів виринула кремезна постать Куама. Змахнувши ратищем, він з силою кинув його в леопарда. Ратище вп’ялося в бік звірові. Хижак високо підскочив і обернувся, ладен боронити своє життя. Але Куам зник. Решта мисливців теж пропала. Один Ун залишився на видноті.

Леопард більше не вагався. Трьома стрибками він опинився перед сином Тура і кинувся на нього. Удар здоровенної довбешки зупинив хижака і кинув на землю. Наступний удар влучив прямо по масивному черепу звірові, і леопард гупнув без духу додолу.

Ту саму мить з-за дерев вигулькнув Куам, а за ним інші мисливці. Спершись на кия, Ун дивився, як вони наближалися. Він був певний, що мисливці почнуть захоплюватися його силою. Тепле почуття спорідненості з цими людьми охопило його. Але обличчя уламрів виражали лише відчуження. Один мисливець, що не відставав школи від Куама, як Зур від Уна, вигукнув улесливо:

— Куам переміг леопарда!

Схвальні вигуки підтримали його. Куам стояв перед забитим леопардом і показував на ратище, встромлене в бік звірові.

Ун обурився:

— Це не Куам переміг леопарда!

Уламри злорадно засміялися, показуючи на ратище. Мисливець, що озвався перший, вів далі:

— Це Куам! Ун тільки добив звіра.

Син Тура підняв довбешку. Гнів вирував у його грудях. Він гукнув презирливо:

— Що таке леопард? Ун переміг рудого звіра, тигра і людей-дхолів! Один тільки Нао такий самий дужий, як Ун!

Куам не відступив. Він знав, що мисливці підтримують його.

— Куам не боїться ні тигра, ні лева!

Гіркий сум охопив Уна. Він відчув себе чужим серед цих людей одного з ним племені. Схопивши здобич, він кинув її на землю до ніг мисливцям:

— Ось! Син Тура не зніме руки на уламрів! Він дарує їм леопарда!

Мисливці більше не сміялися. Вони зі страхом дивилися на могутню постать і замашну довбню сина Тура. Вони визнавали його силу, рівну силі великих хижаків. Але вони ненавиділи Уна за. цю силу і відкидали його великодушність.

Ун вернувся до табору з душею, повного гіркоти а огиди. Підійшовши до порфірового стрімчака, він побачив Джею. Вона сиділа, скорчившись, біля великого каменя. Побачивши Уна, Джея підвелася з жалібним зойканням: цівка крові текла по її щоці,

— Джея поранила собі личко? — запитав син Тура, поклавши руку на плече подрузі.

— Жінки кидали каміння, — відповіла вона тихим голосом.

— Вони кидали каміння в Джею?

Молодиця кивнула головою. Дрож охопив уламра. Вів побачив, що табір безлюдний, і запитав:

— А де ж вони?

— Не знаю.

Ун похнюпив голову, похмурий і пригнічений. Горе, що сповнювало його душу, стало нестерпним. Він збагнув, що де хоче більше жити разом з уламрами.

— Чи Джея хотіла б вернутися до вовчиць разом з Уном і Зуром? — запитав він тихо.

Вона звела на нього великі очі, в яких крізь сльози засвітилася радість. Сором’язлива і сумирна на вдачу, Джея страждала, живучи серед чужих. Вона мовчки терпіла ворожнечу і зневагу жінок, Зажурена тим, що ледве розуміє мову уламрів. Вона не сміла скаржитися чоловікові і, мабуть, і цього разу не заїкнулася б ні уловом, якби Ун не запитав її. Ще не вірячи своєму щастю, молодиця гукнула:

— Джея ніде туди, куди піде Ун!

— Але вона хотіла б жити зі своїм племенем?

— Авжеж, — прошепотіла вона.

— Тоді ми вернемося на береги великої річки!

Зітхання полегкості вихопилося з грудей Джеї. Вона тихо схилила голову на плече своєму чоловікові.

Коли Зур повернувся ввечері з печер, син Тура відвів його вбік від табору, який уже наповнився воїнами к жінками.

— От що! — сказав він різко. — Ун хоче знову побачити вовчиць, печерного лева і базальтовий кряж!

Зур подивився на свого товариша туманним поглядом, і усмішка осяяла його обличчя. Він знав, що Ун страждає, живучи серед уламрів. Та й у самого Зура була важко на душі.

— Зур буде щасливий вернутися в базальтову печеру.

Слова товариша розвіяли останні Унові сумніви. Він підійшов до Нао, що відпочивав віддалік, у затінку порфірового виступу, і сказав:

— Уламри не люблять сина Тура. Він хоче знову піти по той бік гір. Він житиме з племенем жінок-вовчиць і стане спільником уламрів.

Нао слухав Унову мову мовчки. Він любив сина, але знав про неприязнь, яку відчували до нього уламри, і передбачав у майбутньому невпинні чвари і сварки.

— Плем’я невдоволене тим, що Ун віддає перевагу чужим! — сказав він нарешті. — Воно не вибачить йому цього, якщо Ун житиме з племенем. Проте