Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Хто вище стрибає і швидше бігає, залишимо з’ясовувати жовторотим молодикам, — відмахнувся я, якомога зневажливе. Чорти ж не знають, що я сам якраз в цьому статусі перебуваю, вважають козаком. А я їх переконувати в іншому не маю наміру. — Саме пора. Поки у них в головах вітер полову розвіває, їм однаково більше нічим мірятися. А бувалим, статечним чоловікам дурницями займатися не пасує. Швидкість — для гінця потрібна. Влучність — для воїна... А отаману інше вміння важливіше. Те, що звиклу людину над іншими возвеличує.

— Ну, ну? — зацікавився мордатий біс, цикнув на чортів, що занадто розвеселилися. Ще б пак. Кому з «всенародних» обранців не хочеться думати, що він не мошною, нахрапом і нахабством тепле місце захапав, а завдяки свої винятковості «на престол» право має. — Розкажи, чим таким особливим, я від цих свинтусів відрізняюся?

— Та хоча б голосом...

Судячи з кислого виразу на пиці, біс очікував почути щось більш величне, вагоміше. Обійдеться. Тим паче, що я готовий аргументувати.

— Он, як ти значно цикнув. Разом усі заткнулись. І це зовсім не жарт. Як віддавати накази отаманові в бою, якщо дужого голосу немає? Будь він хоч сто разів розумніший і досвідченіший за решту — яка в тому користь, якщо його розпорядження ніхто не почує?

— Гм... — біс задумався. — А що, вірно говориш. Хоча... Не обов'язково ж кричати. Свистом ще можна сигнал подати...

— Згоден... — я теж витримав паузу, немов зважував пропозицію нечистого. Не стрибати ж від радості, що той сам у пастку лізе. — Тоді, нехай це і буде першим випробуванням. Хто голосніше свисне — той і переможе. Згоден?

— Те ж мені... випробування, — глузливо відкопилив губу біс. — Мабуть, ніколи не чув, як чорти свистять? Так ми птахів на льоту збиваємо! А якщо піднатужитися, то і вихор підняти можемо. Самі ж кажете — чортячий вихор.

— Та ми... та ви... Чим вихвалятися — вилазь на берег і покажи своє уміння.

— У такому простому герці і без мене знайдеться кому з людей пиху збити, — скривився біс, наче я йому свяченої води випити запропонував. — Гей, Свистун! Лізь на берег, покажи, що чорти вміють... Тільки не на повну силу. А то водяного ще розбудиш, знову старий всю ніч бурчатиме. Не дасть поспати.

Судячи з прізвиська чорта, що вибирався на сухе, біс лукавив, що йому все одно. Посилав найкращого. Ну, так і ми не дурного тата діти. Ще побачимо, чиє зверху буде.

— Чуєш, Петре... — покликав мене Полупуд. — Ходи-но сюди. Якщо їхній старший свистіти не хоче, то і я влізати не стану. Сам впораєшся.

Нечиста сила проти вибору дуелянта не заперечувала, але очей з мене не зводила. А я, треба ж такому статися, от тюхтій, підвівся так незграбно, що добра половина чортів змогла помітити, як запорожець щось «крадькома» сунув мені в руку. І я — це «щось» — негайно увіпхав до рота.

— Гей! Гей! — тут же заволали чорти. — Ми бачили! Козаки махлюють! Надути хочуть! Обдурити!

— Що?! — заревів старший біс, моторошно скалячи величезні ікла. Роззявляючи і без того немаленьку пащу, як гіпопотам. — Ошукувати надумали?! Шельмувати?! А ну, показуй, ​​що ти там маєш?

— Нічого не маю... — пробурмотів я, вдаючи, ніби натужно і поспішно щось ковтаю. — На, дивись ... — продемонстрував порожні долоні.

— Він уже з'їв! — знову заволали дружно гострозорі чорти. — Проковтнув!

— Ай-яй-яй... — докірливо покивав пальцем біс. — Недобре виходить. Самі змагатися покликали, і відразу з обману починаєте.

— Ой, було б чого вчепитися. Я лишень ягідку одну з'їв. Кисленького захотілося. У роті пересохло, поки вас уговорював. Не можна, чи що?

— Ягідку?.. — перепитав біс і завмер. Як заснув.

Хвилини три не ворушився. Навіть не кліпав. Підручні теж притихли. Я вже хвилюватися почав. Прикидав, як направити думки біса в потрібне русло. Але він і сам зметикував. Ляснув себе по лобі і насмішкувато вишкірився. — Кисленького, кажеш, захотілося... Ну-ну... І вони ще Люцифера батьком лукавства обзивають. А самі постійно щось хитрують. І кожен раз нове. Думаєте, якщо я в озері сиджу, так і світу не знаю? Зовсім дрімучий, значить? А ось це бачили!

Біс скрутив солідну дулю — руки то загребущі, під стать морді — і продемонстрував нам її з усіх боків.

— Думаєте, не знаю, що глашатаї п'ють сирі яйця, щоб голос не пропав? Знаю... І ягода, яку ти проковтнув, впевнений — теж не проста, а... ммм, свистяча. Свист підсилює. Вгадав?

— Та нічого подібного... — я з самим невинним виглядом гупнув себе в груди, але ніякої клятви до жесту не додав. Чим тільки посилив підозру. Василь — той взагалі прикинувся, ніби суперечка наша його зовсім не стосується.

— А давай перевіримо? — запропонував біс, нахабно посміхаючись

— Та будь ласка... Нам нема чого приховувати, — негайно спробував продемонструвати найчесніший погляд. Схоже, не вдалося. — А як?

— Якщо хочете змагатися — почастуєте тими ж ягодами і нашого поединщика. Інакше — шукайте дурнів в іншому місці.

Я, вдаючи розгубленість, озирнувся на Василя, а той лише руками розвів. Чим викликав черговий вибух сміху у чортів.

— Давай, показуй…

Свистун перевальцем підійшов до Полупуда. Іншим разом, за такий безцеремонний тон, чорт відразу в п'ятачок дістав би, а потім ще й смачного копняка на додачу. Але зараз, козак тільки зітхнув скрушно і простягнув нечисті торбу, на третину наповнену терновими сливами.