Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Проте, життя немає умовного способу. Зашипіла імпульсна гвинтівка Бронека, прицільно посилаючи заряди в ворогів. Вдарила СВД. З такої відстані кулі лягали в ціль навіть без моїх додаткових умінь. А коли до шлюзу залишилося сто метрів, по шерензі, що набігала, хльоснула довга черга з ПК. У бій вступив і МРО-51, не залишаючи нападникам жодних шансів.

Побачивши падаючих товаришів, ще не зачеплені кулями, бандити спершу перейшли на крок, потім зупинилися. Якийсь час їх затуманені алкоголем або наркотою мізки перетравлювали побачене, а потім бандити розвернулися і з усіх ніг кинулися геть.

Роботи відразу припинили вогонь, а я ще кілька разів пальнув услід, для остраху. Все. Чиста перемога. Залишилось вийти, зібрати лут… Я не жадібний, але життя вчить, що той, хто нехтує малим, не вартий більшого. І потім навіть цікаво: чим Система винагородить мене за цей, несподіваний квест.

Нічого… Тобто взагалі нічого. Навіть досвіду не дали.

Тонкий натяк, що це не мій бій і нема чого тут ошиватися, а час зайнятися своїми справами? Цілком можливо. Система вона така. І по голові іноді погладить, і копняка, якщо знадобиться, не замислюючись відважить.

Гаразд. Я, власне, і сам не планував залишатись надовго. Але ж не на ніч дивлячись вибиратися. Переночуємо, а з ранку й рушимо назад у Місто.

Хоча… От же сила звички. Навіщо чекати ранку, якщо я маю «Стрибок»? Йому який час на годиннику абсолютно не має значення. А ось мені навпаки. Замість того, щоб гаяти ніч у сяк-так пристосованому для цього приміщенні, я цілком можу заночувати у власному ліжку. М'якому, зручному. Загалом, вистачить тупити в черговий раз, треба хапати Сашку і перевірити можливості телепорту. У будь-якому випадку це необхідно зробити, перш ніж довірити пристрою своє життя в Космосі.

Подивився на небо, де серед зірок, якщо знати куди дивитися, можна побачити рідкий ланцюжок зорельотів Хантерів, потикав для впевненості черевиком ще один труп — з тим самим результатом і пішов назад у Притулок. Попередньо наказавши Бронеку та приданому йому «павуку» контролювати периметр. Навряд чи сьогодні ще хтось сунеться, занадто багато бійців бандити втратили, але, як кажуть, краще перестрахуватися, ніж потім плакати.

Зважаючи на відносну тишу, нагорі бій теж закінчився. Значить, мене тут і справді більше нічого не затримує.

Дорогою зазирнув до ремонтників. Очевидно, МРО-51, які підлягали відновленню, закінчилися, бо всі три «мурахи» копошилися над розкладеним окремо триніжком. Але, здається, це надовго. У БР/С тільки корпус можна було вважати умовно цілим. Ну, нічого… Тепер не горить. Нехай працюють. Може, й полагодять. А там Возген розбереться з керуванням і буде в нього ще одним броньованим бійцем більше.

Тож, якщо бандити, згодом зберуться на ще одну вилазку, на них чекає ще більше неприємних сюрпризів. Аби лише Хантери не втрутилися, вважаючи, що бойові роботи не повинні використовуватися людьми. Втім, це вже моя турбота зробити так, щоб у інопланетян назавжди зникло бажання втручатися у справи землян. А отже, тим більше нема чого відкладати повернення.

— Ти цілий? — Сашка вибігла з-за повороту, коли я вже майже підійшов до сходів, що вели назовні. — Возген сказав, що біля шлюзу теж йде бій. Це ж ти там воював, га?

— Цілий… Йшов… Я…

— Які ми маломовні, — пирхнула дівчина. - У тебе що, слова із золота? Нормально відповісти не можеш?

— Та нормально я відповів, не чіпляйся. Сама де була? Мабуть, у самісіньке пекло полізла?

— Ні, — зітхнуло дівчисько. — Возген наказав усім сховатися. Малі охоронці системи «свій-чужий» не мають. От усі й сиділи по хатах та сховищах, щоб не заважати. Тож я навіть не бачила нічого. Ти скажи йому, що я теж боєць, нехай наступного разу до жінок та дітей не відправляє.

— Обов'язково скажу…

Взагалі-то, якби менше шастала по складі з одягом, могла б і поряд зі мною бути. Але, вголос, я цього, звичайно ж, не сказав.

— А де він сам, до речі? Треба попрощатися, перш ніж підемо.

— А що, прямо зараз ідемо? — занепокоїлася Сашка, трохи порозовівши. — Я там собі пару суконь придивилася… Тільки поміряти не встигла…

— Ну, півгодини-години потерпить. Встигнеш?

— Так… дякую… — дівчина припала до мене і цмокнула в щоку. — Ти найкращий.

— Я знаю… Закінчиш із приміркою, йди до школи. Я буду там.

— Добре… — дівчисько крутнулось і тільки підошви черевиків відбили стаккато.

Возген стояв посеред площі, утвореної перехрестям чотирьох головних вулиць району, і щось тлумачив Сергію та ще кільком бійцям. Двоє з яких, судячи з фігур, були дівчатами.

— Леоніде! — Підняв руку, побачивши мене і відпускаючи підлеглих. — Це ти там, унизу воював?

— Так. Група, приблизно сто бійців, намагалася захопити склад, проникнувши через шлюз.

— Сто? Ого! А я то думаю, що їх так мало... Відволікали тільки, отже.

— Швидше за все. Але, як ти розумієш, нічого не вийшло. Десь зі сорок поклали і втекли.

— Добре, що ти опинився там. З сотнею Бронек міг і не впоратися.