Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

на добрих пів кілометра, Едем зміг угамувати серцебиття, перевести дух і зрозуміти, що таки зробив дурницю, залишивши телефон на даху. Тепер він опинився в центрі Києва без грошей, без засобу зв’язку, без розуміння, що робити далі. Попросити телефон у перехожого не було проблемою, але кому дзвонити, якщо він знав тільки номери Артура, Капітана та власний. 

Едем володів скарбом, який перетвориться на мідяки — він зиркнув на годинника — уже через тридцять п’ять хвилин. Це президентська пам’ять. Завтра, коли він повернеться у власне тіло, у нього ще буде шанс зупинити теракт. Зараз же він має витягти з пам’яті президента ту інформацію, яка йому допоможе. 

Хвора нога боліла. Едем знайшов лавку — перепочити. Він підняв комір куртки й узявся вистукувати ціпком на асфальті азбуку Морзе. 

Кого Гарда міг залучити до організації теракту? Звісно, Безликого, якого вже використовував у замаху на президентського друга. Когось ще з топових осіб? Навряд чи. Що знають двоє, знає й свиня. Гарда не надавав би будь-кому інформацію, яку можна використати проти нього самого. 

Одначе теракт — це лише початок. Тільки злагоджені професійні дії президентської команди, які будуть підкріплені правильним інформаційним супроводом, забезпечать те, чого прагне Гарда, — сформують у суспільстві впевненість, що Антоненко — єдиний кандидат, який зможе захистити виборців. Чи міг Гарда підготувати когось до того, як діяти в перші, найважливіші години після теракту? 

Едем відбивав дріб усе енергійніше. У цій азбуці Морзе не було тире, самі крапки. Тепер ішлося не про пам’ять, а про інтуїцію. Що підказала б інтуїція президентові Антоненку, якби в його мозок не втрутився Едем? 

Інтуїція твердила, що Григорій Гарда підготував чіткий план, як треба діяти, коли стане відомо про організований ним же теракт, — але нікого не попередив. Тому, коли станеться трагедія, Гарда візьме керівництво у свої руки, а розгублений президент не зможе йому завадити. 

Де може відбутися теракт? Без сумніву, у Києві — щоб резонанс був максимальним. Чи буде це в місці скупчення людей, чи навпаки — у житловому будинку на околиці? 

З цього приводу в Едема не було припущень. Мовчали і логіка, й інтуїція. Не зовсім усвідомлюючи, що робить, Едем устав із лавки й пішов вулицею далі, не бачачи нічого далі власних думок. 

Зупинився, пропускаючи автомобіль, навпроти «Олімпійського». Усміхнувся, згадавши, яким щасливим був позавчора, коли тут, на футбольному полі, у його руках була гітара, а поряд стояла Інара. 

Едем повернув на перпендикулярну вулицю… і тут у його голові сяйнула блискавка. Він укляк на місці. 

Він ураз згадав зустріч Безликого з музикантом Олесем Міцним і його продюсером. Безликий повідомив Міцному, що президент хоче прийти на його концерт. Але ж сам президент — тепер Едем знав це напевно — не знав про такий свій намір. 

Ось де мав відбутися теракт! 

Можливо, президент насправді й не збирається на концерт. То йому вигадають раптову зустріч, яка затримала його в дорозі. А потім повідомлять, що Антоненко, певно, і був метою терористів. 

Але як це відбудеться? На стадіон увірветься озброєна група людей? Навряд чи. Що більше люду задіяно, то більший ризик, що все розкриється. Та й не зміг би голова президентської адміністрації здійснити таку операцію, не підключивши когось із силовиків. 

Отже, бомба. Хтось одягне пояс смертника? Та де голова адміністрації знайде охочого? Скоріш за все, установлять на стадіоні. 

Чи вже встановили. 

Едем глянув на годинника. У нього залишалося обмаль часу, щоб самому перевірити останню версію. Завтра, прокинувшись у власному тілі, він повідомить правоохоронцям про загрозу. Але то буде завтра. А якщо він помилився у визначенні цілі? Хто йому повірить, коли з’ясується, що стадіон — чистий? 

Едем знову згадав свій нічний візит на «Олімпійський» в образі Олеся Міцного. На що там скаржився його директор? Що хулігани залазять на висаджені біля огорожі стадіону дерева, з них стрибають на закриту територію, а потім попадаються при спробах вибратися назад. 

Що ж, настав час і йому побути хуліганом. Доведеться перевірити, чи достатньо міцний президент Олекса Антоненко, щоб здійснити такий кульбіт і залишитися цілісіньким. 

 

Знайти ділянку, зручну для нічного вторгнення, виявилося легше, ніж він думав. Обходячи стадіон уздовж паркану з металевих прутів, Едем звернув увагу на розлоге дерево. Одна його гілка нависала над сміттєвими контейнерами по той бік огорожі. Едем без поспіху підійшов до нього, наче збирався справити малу нужду, опинившись у тіні, роззирнувся. Стадіон мовчав, а перехожі були надто далеко, щоб помітити нічного нечему. 

Едем просунув ціпка під паркан. Підтягнутися, вхопившись за гілку, вдалося не зразу. Нога непокоїла Едема з самого ранку, за кілька годин він звик до кульгавості, але тільки тут, уперше за весь день, відчув, що його зраджує чуже тіло. Десь під пахвами тріснула сорочка — не витримала раптового потягу господаря до фізичних вправ. Урешті-решт Едем таки проліз по гілці й уже по той бік паркану спустив ноги на кришку сміттєвого контейнера, судячи з усього — порожнього. Завмер, прислухаючись, чи не стривожив він охорону. 

Стадіон і вулиця були безмовними. 

Едем стрибнув із контейнера — на здорову ногу, підібрав ціпка і сховався в тіні, хапком оцінюючи масштаби «Олімпійського». 

Годинник показував двадцять третю сорок. На що він сподівається, плануючи за двадцять хвилин знайти вибуховий пристрій на стадіоні, розрахованому на сімдесят тисяч осіб? 

Едем уже шкодував, що витратив дорогоцінні хвилини на безнадійну справу, однак вирішив: оскільки він уже тут, зробить, що зможе, а там — будь що буде. 

Стадіон нагадував величезного кашалота, який міг легко проковтнути того, хто тоне. Намагаючись триматися тіні, Едем рушив у його черево сам. 

Вихід на футбольне поле, яке ще два дні тому Едем у личині музиканта Міцного легко проминув у супроводі директора стадіону, зараз був зачинений. Про всяк випадок він перевірив ґрати, а потім вирішив піднятися сходами — може, там знайдеться якийсь лаз. 

Стараючись не виставляти голову над перилами, Едем піднявся сходами, повторюючи маршрут звичайних глядачів, але тут його знову чекало розчарування: залізні ґрати, які закривали доступ до зал і трибун, здавалося, були ще вищі, ніж на воротах, що вели на стадіон. 

Едем спробував зрушити розсувні двері, на яких широким пензлем були виведені номери секторів. Теж замкнено. 

Перелізти через ґрати в півтора людських зрости міг би хтось молодий, але аж ніяк не президент, який заледве вибрався на дерево. Едем роззирався, шукаючи рішення, і раптом