Читати книгу - "Пісня Соломона"

Дояр теж. Повернення на Нелікарську вулицю не стало тріумфом, як він сподівався. Добре й те, що в материній вимушеній усмішці відчувалося полегшення. Навіть Ліна, хоч і злопам’ятна, як завжди, але була з ним чемною. Ще б пак, адже Корінтіанс перебралася до маленького будиночка у південному кварталі й жила там з Портером. «Сім днів», подумав Дояр, муситимуть шукати нового братчика, як було тоді, коли Роберт Сміт скочив з даху лічниці «Милосердя». Точилися довгі безладні розмови з батьком. Той не міг наслухатися про «хлопців у Данвіллі», які досі пам’ятали його; про втечу Сінґ і Джейка; про історію життя свого батька й діда. Мейкона зовсім не цікавило вміння літати. Йому подобалася вся оповідь загалом, а особливо те, що іменами родичів названо місцини в цьому краї. Дояр описав Серс стримано. Сказав лише, що досі живе й доглядає собак.

— Треба було б мені туди вибратися, — сказав Мейкон.

— До Віргінії? — спитав Дояр.

— До Данвілла. Добре б туди завітати й стрітися з цими хлопцями, поки мене ще носять ноги. Мабуть, доручу Фредді зібрати комірне.

Усе йшло своєю колією. Пілат і Мейкон не помирились (хоч йому було приємно почути, що сестра й син поховають батькові останки у Віргінії), стосунки між Рут і Мейконом були такі самі, як завжди. Вічно такі будуть. Назавжди залишаться наслідки Дояревої дурости. Докори сумління завжди переважуватимуть гордість від того, що він домігся. Агар померла, й Дояр її анітрохи не кохав. А Гітара... що ж, хай собі десь ховається.

У Шалімарі була велика радість, що Дояр так скоро вернувся. Між тутешніми людьми Пілат почувалася як риба у воді. Вони зупинилися в Омарових родичів. Другого й останнього вечора Дояр і Пілат пішли стежкою до Соломонового Стрибка — вищої з двох вершин скелі. Обидві плоскі, обидві височіли над глибокою долиною. Пілат несла мішок, Дояр — лопатку. Довга була дорога до вершини, та ніхто з них не спинявся передихнути. Нагорі, на плато, росло небагато дерев. Тільки таких, що витримували напір вітру. Довго довелося шукати клапоть землі, достатньо великий, аби правити за могилу. Знайшовши такий, Пілат присіла й розв’язала мішок. Дояр тим часом копав яму. З мішка вирвалося глибоке зітхання. Вітер похолоднішав. У повітрі витав пряний солодкий аромат імбиру. Пілат дбайливо склала кості в могилку, Дояр насипав над ними горбик і приплескав лопаткою.

— Може, покладемо тут камінь або поставимо хрест? — спитав Дояр.

Пілат похитала головою. Взялася за сережку, сіпнула її й вирвала з вуха, надірвавши мочку. Тоді зробила пальцем ямку в горбику й поклала туди мамину табакерочку з єдиним словом, яке написав у своєму житті тато. Відтак встала. А коли впала, Дояреві здалося, що пролунав постріл. Ставши навколішки, він звів її безвладну голову, колихав на згині ліктя й допитувався:

— Ти поранена? Ти поранена, Пілат?

Вона тихо засміялася, й Дояр одразу відчув, що Пілат згадала день, коли небіж уперше прийшов до неї й ляпнув несусвітню дурницю.

Сутінок густішав, навколо них залягала пітьма. Дояр провів рукою по її грудях і животі. Шукав місця, де могла ввійти куля.

— Пілат, з тобою все гаразд?

Очей пораненої не було видно. Під її головою Дояреву руку заливав піт.

— Піклуйся про Ребу замість мене, — зітхнула Пілат. — Треба було мені пізнати більше людей. Я б любила їх усіх. Якби краще їх знала, то більше любила б.

Він схилився подивитися на обличчя Пілат і побачив, що рука потемніла. Не піт її заливав — у долоню спливала кров. Дояр притис пальці до рани. Хотів стримати кров, що витікала разом з життям. Та вона текла ще дужче. Дояр гарячково роздумував про пов’язку на рану, в його вухах уже лунав тріск роздертої тканини. Вже ладнався вкласти Пілат, аби було зручніше перев’язувати, коли вона озвалася:

— Співай. Заспівай щось для мене.

Дояр не знав ніяких пісень, не мав голосу, але не міг відмовити. Не заспівав — став вимовляти слова без мелодії:

— Люба Пілат, не покинь мене,

Бо бавовна заткне горло тут.

Люба Пілат, не покинь мене,

Бо ярмо руки Букри несуть.

Кров уже не лилася, на устах з’явилися чорні бульбашки. Пілат повернула голову й ніби задивилася на щось за Дояревим плечем. Минула хвилина чи дві, поки він усвідомив, що прийшла смерть. Не міг стримати потоку слів. Кричав щораз гучніше, наче сподівався розбудити померлу. Та тільки сполохав птахів. Пурхнули вгору. Дояр вклав голову Пілат на камінь. Два птахи закружляли над ними. Один птах опустився на свіжу могилу, схопив дзьобом щось блискуче й відлетів.

Тепер Дояр знав, за що так любив Пілат. Вона вміла літати, хоч ніколи не відривалася від землі.

— На світі має бути ще одна така, як ти, — шепнув він. — Мусить бути хоча б одна, подібна до тебе.

Стоячи навколішки біля небіжчиці, він знав, що тепер промаху не буде. Коли тільки звестися, Гітара рознесе кулею голову. Дояр встав.

— Гітаро! — крикнув він.

— Ро, ро, ро, — відповіли гори.

— Я тут, брате! Бачиш мене? — Дояр приклав долоню до рота. Замахав другою рукою. — Я тут!

— Тут, тут, тут, — відповіли гори.

— Хочеш мене? Хочеш забрати моє життя?!

— Тя, тя, тя.

Сидячи навпочіпки на краю другої плоскої вершини, окутаний ніччю, Гітара усміхнувся з-понад цівки рушниці.

— Маю тебе, братику, — пробурмотів він собі під ніс. — Вже тебе маю.

Відклав рушницю і звівся на ноги.

Переставши махати, Дояр примружився. У пітьмі можна було розпізнати лише голову та плечі Гітари.

— Ти хочеш мого життя? — Дояр уже не кричав. — Потребуєш його? То маєш. Ось воно.

Не витерши сліз, не набравши повітря в груди, не розбігшись, він стрибнув. Ясний, бистрий, як Полярна зоря, летів до Гітари, і не важило, хто з них віддасть душу у вбивчі руки брата. Тепер Дояру відкрилося те, що знав Соломон: якщо всього себе віддаси повітрю, будеш літати.

Нобелівська премія з літератури 1993 року

Презентаційна промова професора Стуре Аллена, Постійного Секретаря Шведської