Читати книгу - "Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк"

На декілька довгих секунд.

Дуже довгих секунд.

– Ей, а тепер я насправді можу образитися, – Іван награно насупив брови, блиснувши своїм ясно синім оком.

Дівчина відчула, що це жарт, але була не до кінця упевненою, тому невпевнено усміхнулася, та сказала:

– Ну, не ображайся.

Царевич, котрого програш дівчині насправді трохи засмутив, вирішив грати ображеність і далі.

Тож він не відповідав.

Либідь понурилася:

– Вибач, Ваню, я погано зробила, – сказала, і шмигнула носом.

– Ой, ти перемогти-перемогла, але така довірлива. Я ж пожартував, – колишній царевич вирішив припинити невеличку дружню помсту. Він закотив око, і похитав головою.

А коли він перестав відкручувати свою голову, то побачив дівчину, що опустила погляд, і потьмяніла.

– Я… – Іван почав казати, та якось затягнувся із відповіддю.

Якщо чесно, возитися з образливою дівчиною його не цікавило.

Та все ж таки, це «я…» не встигло згаснути, як він продовжив:

– …я думаю, що те, що ти довірлива – це навіть файно. Бо це означає, що ти добра. А я… – порубок перервався, бо усміхнувся у відповідь на радісну усмішку дівчини, – а я сказав про довірливість, бо через неї тебе можуть використати. І тобі треба бути обережною із нею, – договорив Іван.

Либідь подивилася своїм розумним поглядом на Ваню – парубка, що втратив титул, приїхав сюди, та одразу ж оцінив її вроду неутішним поглядом; а потім Либідь підійшла до цього парубка та почала розмову. Купу разів за ту годину, що парубок спілкувався з батьком, казала собі, що не буде цього робити, бо відчувала себе ображеною, та й навряд чи вона сподобається такому красеню… але підійшла. І вони розговорилися. І чим далі та безуспішніше царевич намагався переконати її батька, тим більше після тих невдалих розмов він спілкувався із нею.

Бо використовує?

Чи вона промінчик приємного в його житті?

Щоки Либідь почервонили, і дівчина дурнувато усміхнулася; від розуміння цього вона почервоніла та зніяковіла ще більше, та зрештою сказала:

– А я не хочу бути обережною зі своєю довірою до тебе.

– Ну, я не проти, – Іван знизав плечима та усміхнувся.

Двері забриньчали ключем у замку, після чого відчинилися.

– Обід, пані Забужко.

– Ну йой! – вигукнула жінка з непосидливістю дівчини. – На такому цікавому моменті. Але ж не хочу, щоб страва охолонула. Ммм! – Олеся подивилася на їжу, після чого на книжку. – Добре, я скоро дочитаю, почекай трохи, – сказала вона книжці, та ненадовго зайнялася іншою справою.