Читати книгу - "Вода, павутина"

встала, прийняла душ, одягла буденний одяг і пішла в Задругу, де молоде подружжя й Ірма ділилися враженнями про весілля. «Слухай, такого весілля ше ніхто не мав, половина Загреба про нього розказує, всі кажуть, шо в житті ше так не веселилися, нє, то неправда, то страшне, але вкінці як подумаєш, то таке будеш ціле життя згадувати. І внуки будуть мати шо почути. Дід спить, а бабка канкан вигопує. Ха-ха-ха…»

Продуктів дійсно залишилось багато, їли всі. Тільки Катарина відсунулася в кут: запах печені їй все ще було важко витримувати.

— Катя, добре себе чуєш?

— Добре, ти їж, Ловро. Твоя голова ліпше виглядає. Ти вже не малиновий. Люди, тільки не куріть, я того не витримаю.

Іта її заспокоїла.

— Та нє, ти шо, диви, як тут низько, після трьох цигарок вже нічо би не було видно.

Ловро з повним ротом встряв у розмову.

— Та добре, ви дві так само не будете вже довго в тій халупі, правда, Ірма?

Ірма розширила очі, щоб дати йому знак замовкнути. Запізно. Катя чула.

— Як то не будемо довго, Ірма, що то означає?

— Нічого.

— Ірма, я тебе нормально спитала, нормально мені відповідай.

Ірма мовчала, й Іта перервала мовчанку.

— Слухай, сестричко…

Катарина встала: вже знала, що буде щось неприємне, бо до неї зверталися «сестричко».

— Сестричко, я тобі ше не казала, бо все скоро відбулося. А тоді з Давидом таке сталося, дійсно було не на часі. Нам з Ловро треба було грошей на весілля і переоблаштування його квартири, і я продала Ірмі свою частину хати.

Чути було лише годинник над дверми.

— Тобі й не пропонувала, бо знаю, шо в тебе нема грошей. Дадикове лікування коштує…

— Іта, ти продала мій спадок, а не свою частину хати. І це знаєш і ти, і Ірма, і я, і вся вулиця.

Усі троє, крім Катарини, запалили цигарки.

— Це хата мого батька, Здравка Фірмана. Ту хату успадкувала моя мама після того, як він втопився за п’ять метрів від тої самої хати. Моя і ваша мама переписала хату на вашого батька, щоб він міг взяти кредит на будівництво тої сраної халупи, тої сраної Задруги. Ваш батько своїм дочкам в заповіті залишив кожній половину мого спадку, але його власності. Так, мого спадку, а його власності. Ви обидві зараз докінчили його роботу.

— Сестричко, то взагалі не так.

— Іта, не називай мене сестричкою. Ти Ірмі продала частину хати, бо вона тобі рідна сестра, а я для вас зведена. Я для вас ніхто і ніщо.

— Катарина, зачекай, дай сказати до кінця!

— Ви відібрали в мене хату мого батька, ви мене чуєте, хату мого батька, який втопився, рятуючи ту саму хату. Ви мене чуєте? Як жива людина може лишитися без свого дому, без спадку батька і діда? Як? Ви мене чуєте?

Катарина не кричала, і це насправді було найгірше у цій сцені. Тряслася, спробувала вийти, але двері не піддавалися. Іта почала плакати.

— Катя, зачекай, Ірма тобі скаже, Ірма все залатвить, вона знайшла інвестора, все продадуть, все знесуть, інвестор з’єднає наше подвір’я з двором голубого будинку, голубої новобудови, яка межує з нашою хатою через сад. Ви з Дадиком дістанете найліпшу квартиру в новому будинку. Катя, ви більше не будете жити, як останні бідаки на Трешнєвці. Глянь, які будинки довкола будують! Ірма, скажи їй.

Ірма нічого їй не сказала. Ні зараз, ні коли-небудь пізніше.

Катарина нарешті вийшла на подвір’я, забігла в свою хатинку і замкнула за собою двері. Хай Ірма спить, де хоче.

Лягла на Давидове ліжко й у світлі, яке проникало крізь віконниці, побачила, як її рука неприродно високо підскакує на ліжку.

«Золотце мамине, не пустять мене зараз до тебе, не пустять мене зараз до тебе. Мама би хотіла, але її не пустять. Давиде…»

* * *

Я знаю, що мене настрашило, знаю. Все знаю. Відколи я тут, найбільше боюся того ліхтарика, яким мені лікарі світять в око, бо це те саме, що й фари в машині. Я і про фари тої машини згадав, все згадав. Повністю все. І знаю, чого приходили інспектори. Вони думають, що я когось бачив і когось впізнав. І це правда. Бачив. Тому я й перестрашився Ловро, бо згадав того чоловіка. Мама мене торкалася тою дурною брошкою, знаю, чого я злякався. Я впізнав чоловіка, який викинув… згорток з машини.

Іду я глибше за завісу, там мені ніхто нічого не може зробити. Чому нема ні тата, ні мами?

Хатинка не могла опуститися на Катарину, щоб погладити її. Захитала кінчиком штори, але до Катарини вже нічого не доходило.

Усі старожилки-хатинки на вулиці дізналися, що трапилося, і всі знали, що вготовано Катарининій хаті. А невдовзі й їм. Мовчали і нажахані тремтіли до ранку.

Дев’ятий камінь, дев’ятий вал

Обхід закінчився, медсестра пішла, мої старі ще не прийшли, то я трошки розмірковував усередині. Навіть про те мамине море думав. Але не так, як мама хотіла би, щоб я думав, а зовсім по-іншому. На тому морі не було ні моєї мами, ні її хрещеної Циліки, ні Іти, ні Ірми. На тому морі навіть туристів не було, тільки я і Мірта. Мірта була одягнена у все світло-голубе, а все решта на ній — волосся й інше — було таким, як і завжди, бо мені в ній подобається все, і мені не спадає на думку щось змінювати. Я на ногах мав сині кросівки «олстар» — не дуже старі, не дуже нові, бо то по-рагульськи, коли зовсім новенькі. Ми стояли на краю пірсу. Море було ні спокійним, ні неспокійним. Таке, як треба: хвилі були невисокі, тому воно було сріблястим і цікавим, але хвилі не вдаряли в пірс, бо нас би тоді забризкало, і ми не могли би там стояти. Я розказував Мірті про різні речі, які в основному говорю тільки всередині, але для неї це було нормально, і вона дивилась на мене так, як поглянула на мене минулого року перед входом у фізкультурний зал, коли питала мене, чи замкнені двері на майданчик. Тільки от тоді я,