Читати книгу - "Подорож на край ночі"

На щастя, Робінзон тоді ще не мав жодних серйозних скарг, а це вже неабищо. Щодо його обличчя я полегшено відітхнув. Жодної інфекції, дарма що рвані ранки були дуже забруднені, рогівка вкрита численними рубцями, крізь які світло проходило вкрай погано, якщо проходило взагалі.

Згодом ми б добрали способу бодай трохи відновити зір, якщо там буде що відновлювати. Поки що годилось мерщій підлатати Робінзонове обличчя й будь-що не дати старій виказати нас своїми клятими наріканнями перед сусідами. Якби ми навіть пустили чутку, ніби стара збожеволіла, то й це не зарадило б нам.

А якби раптом утрутилась поліція, то невідомо, куди це затягло б нас. Не давати старій Анруй зчиняти бучу на своєму тісному подвір'ї стало тепер для нас найпершим завданням. Ми всі по черзі намагались угамувати бабцю. Не можна було показувати, ніби ми її силуємо, але й лагідність не ставала в пригоді. Стара прагнула помститись і сама шантажувала нас.

Я приходив оглянути Робінзона принаймні двічі на день. Зачувши, як піднімаюся сходами, він, перев'язаний, одразу починав стогнати. Робінзон справді страждав, але не так тяжко, як намагався зобразити. Має від чого впадати в розпач, думав я, надто коли остаточно збагне, що з очима. Я досить ухильно відповідав на його запитання. Повіки йому дуже пекли, й він сподівався, ніби нічого не бачить саме через той пекучий біль.

Анруї ревно доглядали Робінзона, виконуючи всі мої вказівки, тож я не мав жодних нарікань.

Про замах ми вже не говорили. Про те, що буде далі, й поготів. Коли я ввечері йшов додому, Анруї так пильно перезиралися, що в мене складалось враження, ніби неминуче настане мить, коли вони таки перегризуть одне одному горлянки. Як добре поміркувати, такий кінець видавався логічним. Які були ночі в тім будинку, я навіть не намагався собі уявити. Проте вранці знову дибав до них, і всі речі та люди були такі самі, як і вчора. Разом з пані Анруй ми міняли марганцеву пов'язку й для певности трохи прочиняли віконниці. Щоразу марно. Робінзон навіть не помічав, що в хаті повиднішало…

Отак світло обернулося ніччю, незмірно грізною та мовчазною. Господар щоранку зустрічав мене кількома суто селянськими словами. «Ага, ось і доктор! А в нас тут приморозок, мабуть, уже останній!» — зауважував він, підносячи очі догори в маленькому перистилі. Немов погода щось для нас важила. Його дружина намагалась іще раз уласкавити свекруху крізь забарикадовані зсередини двері, але всі спроби ще дужче дратували стару.

Лежачи в бинтах, Робінзон розповів мені про своє дитинство й молодість. Коли йому виповнилось одинадцять років, батько-мати віддали сина в науку до однієї з найдорожчих взуттєвих крамниць. Одного разу, як розносив закупи, клієнтка запропонувала йому втіху, якої він доти навіть уявити не міг. Відтак уже не повернувся до хазяїна — такою огидною видалася власна поведінка. Справді, злягання з клієнткою в ті часи ще було непрощенним злочином. Надто велике враження справила на юного Робінзона муслінова сорочка клієнтки. Шелестка дама в покоях, де повно подушок і портьєр з китицями, пахка рожева плоть — це все назавжди стало джерелом нескінченних розпачливих порівнянь.

Потім було ще чимало іншого. Робінзон побачив різні материки і всесвітнє побойовище, проте ніколи остаточно не позбувсь отого одкровення. І його тішило вертатися думкою до давньої події, розповідати про цю, так би мовити, мить, пережиту в юності.

— Коли в тебе очі отак заплющені, мимоволі замислюєшся, — мовив він. — Усе пливе… В макітрі мов кіно тобі крутять…

Тоді я не зважився сказати, що те кіно йому ще остогидне. Оскільки всі думки ведуть до смерти, колись настане мить, коли в своєму кіно він нічого не бачитиме, крім неї й себе.

Поряд із будинком Анруїв тепер стугонів заводик, і через нього все в будинку тремтіло зранку до вечора. Оподалік виникли й інші підприємства, там усякчас, навіть уночі, щось гуркотіло та бахкало.

— Коли наша хатинка завалиться, нової вже ніхто не поставить! — жартував із цього приводу Анруй, трохи, щоправда, непокоячись. — А вона кінець кінцем таки завалиться!

І справді, зі стелі на підлогу без упину сіявся порох і шматочки тиньку. Архітектор марно запевняв їх, що нема чого боятися, тільки-но перестанеш слухати світ, як почуєшся немов на кораблі, що пливе від одного страху до іншого. Пасажири, відгородившись од світу, давно вже снують задуми, ще печальніші за життя, на всьому ощадять, а згодом починають боятись і дня, й ночі.

Після сніданку до кімнати заходила молодша пані Анруй і, як я їй радив, читала щось Робінзонові. Минали дні. Оповідь про дивовижну клієнтку, яка дісталася йому в роки учнівства, Робінзон переповів і господині, тож його пригода стала зрештою загальною забавою для всіх мешканців будинку. Отак скінчилися наші таємниці, відколи їх витягли на люди. І в нас самих, і на землі, і, напевне, на небі страшне тільки те, що досі не висловлене. Ми матимемо спокій тільки тоді, коли все буде сказане, враз і довіку, бо тоді нарешті запанує тиша і ми вже не боятимемось мовчати. Так буде.

Кілька тижнів, поки витікав гній з повік, мені щастило всілякими пустими балачками відвертати Робінзона від думок про очі й про майбутнє. То я казав, що вікно зачинене, шли насправді воно було відчинене навстіж, то пояснював, що надворі сутінки.

Проте одного дня, коли я відвернувся, Робінзон устав і підійшов аж до вікна, щоб пересвідчитися самому, і, заки я зміг йому перешкодити, здер пов'язки з очей. Добру хвилину вагався. Торкнувсь правої, потім лівої лутки вікна й не хотів спершу вірити, хоча потім був усе-таки змушений повірити. Адже треба повірити.

— Бардамю! — заволав він тоді біля мене. — Бардамю! Воно відчинене! Ти чуєш, вікно відчинене!

Я не знав, що йому на те відповісти, і стояв поруч, мов дурень. Робінзон простяг обидві руки у вікно, на свіже повітря. Очевидячки, нічого не бачив, зате відчував повітря. Тоді скількимога витяг руки в ніч перед собою, немов намагаючись сягнути її краю. Він не хотів вірити в те, що навколо нього тільки ніч. Я вклав його в ліжко, знову заспокоював, але Робінзон уже нітрохи мені не вірив. Робінзон плакав. Він теж дійшов до самого краю. Йому вже нічого не можна було сказати. Як доходиш краю того, що може з тобою статися, настає мить, коли виявляєшся цілковито самотнім. Ти прийшов на край світу. Вже не озивається навіть твоє страждання, і тоді треба повернутися назад, до