Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Для старої це вже було занадто — ще раз почути про черниць.

— Ото рай!.. Еге ж, сучко, ви всі хотіли спровадити мене саме туди! Ох, бандитко! Для цього ти й твій чоловік привели сюди того паскуду, що лежить тепер нагорі! Атож, аби вбити, а не послати до черниць! Ну, його задум не вдався, — хіба це не показує, що вам усім не стачило кебети? Йдіть, докторе, йдіть погляньте, як там тепер отой мерзотник, що все сам собі заподіяв! Сподіваймося, він от-от ґиґне! Йдіть нагору, докторе! Йдіть погляньте, поки є час!

Якщо невістка не видавалася пригніченою, стара й поготів. Вона, звісно, мало не стала жертвою замаху, проте не була така обурена, як намагалась показати. Стара пані Анруй прикидалася. Невдалий замах немов покріпив її, відірвав од тієї похмурої могили, де вона стільки років усамітнювалась у закутку хирного саду. Дійшовши похилих літ, вона раптом цупко вчепилася за життя. Нестримно тішилася своєю перемогою, знаючи, що відтепер матиме пречудову нагоду випікати очі своїй немилосердій невістці. Тепер невістка в її руках. Стара хотіла, щоб я неодмінно знав кожну подробицю цього недолугого замаху, знав, як усе відбулося.

— А знаєте, — додала вона, знову звертаючись до мене тим самим екзальтованим тоном, — це ж у вас я здибала того вбивцю, таки ж у вас, пане докторе… І не вірила йому з самого початку! И стереглася його! Знаєте, що він одразу мені запропонував? — Стара обернулася до невістки: — Здерти з тебе, моя доню, шкуру! З тебе, сучко! Причому багато й не просив! Це щирісінька правда! Він пропонує те саме усім! Таж ясно! Тож бачиш, негіднице: я знала, яке ремесло в твого наймита! Я все вже розвідала! Він зветься Робінзон! Хіба не таке його ім'я? Скажи, хіба не так його звати? Скоро лиш побачила, що він змовляється з вами, я відразу запідозрила… й доречно! Якби його не стереглася, де б я була тепер?

Стара знову і знову переказувала, як усе сталося. Коли Робінзон прив'язував петарду до дверцят, скочив кріль, що сидів у клітці. А стара тим часом дивилась на Робінзона зі своєї халупи, «бачила, мов на сцені», казала вона. Робінзон саме готував ту гидоту, і петарда з усім шротом вибухнула йому просто в обличчя, вдарила в самі очі. «Коли готуєш убивство, сумління ніколи не буває спокійне. Хоч-не-хоч, а рука затремтить!» — виснувала стара.

Отож провал стався через звичайну незграбність.

— Це їх, теперішніх людей, такими поробили! Безперечно! їх привчили до такого! — наполягала стара. — Тепер, щоб їсти, їм треба вбивати одне одного! Самих крадіжок уже замало! Треба вбивати, та й то — старих бабів! Де це чувано?.. Ви тепер по шию в паскудстві! А той уже сліпий! Він довіку сидітиме вам на шиї! Тож тепер матимете доста часу, аби вкупі навчатися мерзоти!

Невістка мов води в рот набрала, але, напевне, вже змінила свій план, щоб якось викрутитись. Ця падлюка свого не попустить. Поки ми з нею думали кожне про своє, стара заходилася шукати по кімнатах свого сина.

— Ай справді, докторе, я маю ще й сина! Та де він подівся? Що він іще мудрує?

У коридорі бабця аж трусилася від нестримних веселощів.

Коли стара людина так голосно регоче, зразу з'являється думка: божевільна, до чого вона докотиться? Бабця конче хотіла знайти свого сина. Той урятувався — втік на вулицю. «Гаразд, нехай ховається, й дай, Боже, йому довгого віку! Він однаково далеко не втече — муситиме повернутись до отого, що нагорі, з повибиваними очима! Все життя годуватиме його! Бо петарда бухнула йому просто в пику! Я сама бачила! Отак: бух! Я бачила! Присягаюся, кріль тут ні до чого! О Господи! Докторе, де мій син, де він? Ви не бачили його? А ця теж послідуща негідниця, завжди така лиха, що годі їй знайти рівню, але тепер уся гидота стеменно вилізла з її паскудної натури! Ох, скільки потрібно часу, щоб нарешті вилізло геть усе з такої страшної натури, як її! Там — сама гниль! Так-то, докторе, дарма й заперечувати! Тільки пильнуй, щоб не проґавити!» Стара ще тішилась. Крім того, хотіла мене вразити, показати, хто тут тепер верховодить, принизити, зрештою повалити нас усіх одним ударом.

Стара вхопилася за вигідну роль і аж тремтіла від збудження і щастя. Людина щаслива, поки спроможна грати бодай яку-небудь роль. Бабці Анруй давно остогидло бути старою плаксійкою, хоча саме це амплуа їй накидали двадцять років, Вона цупко вхопилася за роль, яка випала їй так несподівано, збуривши все її єство. Бути старим — це означає не мати жодної активної ролі, погрузнути в пісному неробстві, коли вже нічого не чекаєш, окрім смерти. До старої разом із палкою роллю, що дісталася їй як винагорода, раптом повернувся смак до життя. Зненацька зовсім перехотілося вмирати. Бажання вижити, самоствердитись осявало її радістю. Млявість відступила, в горнилі життєвої драми забуяв справжній вогонь.

Стара зігрілась і вже не хотіла втратити цього нового вогню, боялася втратити нас. А скільки років навіть не вірила в таку можливість. Була вже змирилася з думкою, що доведеться сконати в закутку хирного саду, аж раптом грозова хмара суворої реальности окропила її живлющим теплим дощиком.

— То моя смерть! — горлала тепер бабця Анруй. — Я хочу побачити свою смерть! Ти мене чуєш? І я маю очі, щоб бачити! Чуєш? Я ще маю очі! Я хочу роздивитися її!

Стара нітрохи не збиралась умирати. Ясно: вона більше не вірила в свою смерть.

Кожен знає, що такі ситуації завжди важко владнати і владиання обходиться дуже дорого. Попервах ми навіть не знали, що робити з Робінзоном. Покласти до лікарні? Це вочевидь породило б тисячі пліток і балачок. Завезти додому? Про це не годилось навіть думати, досить тільки глянути на його обличчя. Хоч-не-хоч Анруї мусили залишити його в себе.

А Робінзон, лежачи в них у горішній кімнаті, трусився від страху на саму тільки думку, що його виставлять за двері й притягнуть до відповідальности. Нема нічого дивного. Це була одна з тих приключок, про які нікому не можна розповісти всієї правди. Віконниці в кімнаті завжди були зачинені, але сусіди стали частіше, ніж звичайно, ходити вулицею, аби подивитись на віконниці й поцікавитися здоров'ям пораненого. їм розповідали всілякі вигадки, щоб вони відчепились. Але як погамувати їхню цікавість? Як заткнути людям рота? Бо до почутого кожен