BooksUkraine.com » Любовні романи » Дівчина, яку ти покинув 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

210
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Дівчина, яку ти покинув" автора Джоджо Мойєс. Жанр книги: Любовні романи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 96 97 98 ... 123
Перейти на сторінку:
уникливо, але якийсь невидимий бар’єр, наче скляна стіна, постав між ними. «Мабуть, це моя провина, — думає Лів. — Я була настільки одержима грошовим питанням і судом, що майже не цікавилася її життям».

— Знаєш, я думала про Різдво, — починає Лів після довгої мовчанки. — Хотіла спитати, чи не захоче Ранік зустріти його в нас. Ну так, із суто егоїстичних міркувань, — усміхається вона. — Я подумала, що ви двоє могли б допомогти мені зі стравами. Насправді я ніколи раніше не готувала на Різдво, а тато з Керолайн дуже гарні кухарі, тож я не хотіла б осоромитися перед ними, — продовжує белькотіти вона.

«Я лише хочу, аби мені було на що чекати, — намагається сказати Лів. — Хочу усміхатися, не замислюючись, які м’язи при цьому задіяти».

Мо опускає погляд на руки. Уздовж великого пальця лівої руки тягнеться номер телефону, виведений синьою кульковою ручкою.

— О, так. Щодо цього…

— Я пам’ятаю, ти казала, що в його приміщенні не розвернутися. Тож якщо він схоче залишитися в нас на різдвяну ніч, жодних проблем. У цей час ловити таксі — справжній кошмар, — вона змушує себе бадьоро всміхнутися. — Гадаю, буде весело. Думаю… Думаю, ми всі можемо трохи розважитися.

— Лів, він не прийде.

— Що?

— Він не прийде, — Мо підбирає губи.

— Не розумію.

Мо починає говорити знову, ретельно добираючи слова, наче зважуючи можливі наслідки.

— Ранік — боснієць. Його батьки втратили все на Балканах. Твій судовий процес… усе це лайно — для нього не жарти. Він… він не хоче приходити й святкувати у твоєму домі. Пробач.

Лів вражено дивиться на неї, потім фиркає й відсуває цукорницю.

— Так. Звісно. Ти дещо забуваєш, Мо. Я занадто довго жила поряд із тобою.

— Що?

— Місіс Легковірна. Ну, цього вже разу ти мене не одуриш.

Але Мо не сміється. Навіть не дивиться їй в очі. І у відповідь на чекання додає:

— Ну гаразд, якщо вже ми зачепили цю тему… — вона набирає повітря в груди, — не скажу, що я повністю згодна з Раніком, але мені теж здається, що тобі слід віддати картину.

— Що?

— Слухай, мені по цимбалах, кому вона там належить, але ти програєш, Лів. Усі це розуміють, навіть якщо ти сама цього не бачиш.

Лів не зводить із неї приголомшеного погляду.

— Я ж читаю газети. У них ціла купа доказів не на твою користь. Якщо ти й далі опиратимешся, ти втратиш усе. І заради чого? Якихось старих ляпок олійною фарбою на полотні?

— Я просто не можу взяти й віддати її.

— Чому, чорт забирай?

— Цим людям начхати на Софі. У них лише грошові знаки в голові.

— Заради всього святого, Лів, це ж лише картина.

— Це не просто картина! Її зрадили всі навколо. Врешті-решт вона зосталася зовсім сама! До того ж… окрім неї, в мене нічого не лишилося.

Мо незворушно дивиться на неї.

— Справді? Хотіла б я тоді мати цілу купу твого «нічого».

Їхні погляди зустрічаються й одразу ж розходяться. Кров припливає до шиї Лів.

Мо глибоко вдихає і нахиляється вперед.

— Я розумію, що в тебе проблеми з довірою через усю цю історію з Полом. Але час уже лишити це в минулому. І знаєш що? Здається, ніхто, крім мене, тобі цього не скаже.

— Ну, дякую. Я пам’ятатиму про це щоразу, як отримаю нову порцію листів із погрозами чи як водитиму будинком чергового незнайомця.

Від погляду, яким обмінюються жінки, віє холодом. Повисає тиша. Мо стискає губи, стримуючи готовий прорватися потік слів.

— Гаразд, — каже вона нарешті. — Мабуть, більш незручною розмова навряд чи стане, тож я скажу. Я виїжджаю.

Вона нахиляється і возиться зі своїм чоботом. Її голос приглушено лунає майже з-під столу.

— Поживу в Раніка. Це не через твій судовий процес. Як ти й казала, я не можу лишатися в тебе надовго.

— Ти справді цього хочеш?

— Гадаю, це найкращий варіант.

Лів наче прикипіла до свого крісла. Двійко чоловіків сидять за сусіднім столом і ні на мить не припиняють розмови. Один із них зауважує щодо атмосфери, його очі знов і знов блукають навколо.

— Знаєш, я тобі дуже вдячна… за те, що дозволила мені залишатись у тебе так довго.

Лів важко опускає й підіймає повіки, відводить погляд. Її живіт болісно стискається. Розмова за сусіднім столиком стихає, чоловіки зніяковіло замовкають.

Мо робить останній ковток кави і відсуває чашку.

— Що ж. Тоді, гадаю, це все.

— Добре.

— Я поїду завтра, якщо ти не проти. Сьогодні ввечері працюю допізна.

— Чудово, — Лів намагається говорити рівним тоном. — Це було… повчально.

Прозвучало більш іронічно, ніж вона того хотіла.

Мо зволікає лише мить, перш ніж устати, натягти куртку і накинути ремінь рюкзака на плече.

— Лише одне, Лів. Я знаю, це не те саме, що бути знайомою з ним чи ще щось. Але ти так багато говорила про нього. Ось у чому річ. Я все думаю: що зробив би Девід на твоєму місці.

Його ім’я, наче маленький вибух, розриває тишу.

— Серйозно. Якби твій Девід був ще живий і все це розігралося при ньому — уся ця хрінь з картиною, її історія, і звідки вона взялася, і що довелося пережити тій дівчині та її родині, — як гадаєш, що б він зробив?

Питання так і залишається висіти в повітрі. Мо розвертається і виходить з кафе.

***

Щойно вона залишає кафе, телефонує Свен. Його голос лунає напружено.

— Можеш заскочити до офісу?

— Зараз не найкращий час, Свене, — вона протирає очі й підіймає погляд на Скляний будинок. Її руки й досі тремтять.

— Це важливо.

І, перш ніж вона встигає сказати щось іще, він кладе слухавку.

Лів круто розвертається і прямує до офісу. Тепер вона скрізь ходить пішки, опустивши голову і низько насунувши капелюшок на вуха, уникаючи дивитися в очі незнайомцям. Дорогою їй двічі доводиться витирати сльози, що мимоволі проступають у кутиках очей.

Прибувши до офісу компанії, Лів застає там лише двох людей: Нішу, молоду жінку з геометричною стрижкою-жмутком, і чоловіка, чийого імені вона не пригадує. Обоє виглядають дуже зайнятими, тож Лів, не вітаючись, проходить прямісінько до осяйної приймальні. Двері кабінету Свена відчинені, і коли

1 ... 96 97 98 ... 123
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина, яку ти покинув», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчина, яку ти покинув"