Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Тож коли Лів нарешті відповідає, її слова анітрохи не дивують його.

— Я… Я зараз навіть уявити не можу, що буде після наступного засідання. Усе це просто… дуже складно.

І знов настає тиша. Повз нього проїздить автобус, гальмуючи з виском, наче в безсилому гніві. Звук заглушує все, і Пол міцніше притискає слухавку до вуха. Він заплющує очі. Вона не намагається порушити мовчання.

— Тож… ти кудись їдеш на Різдво?

— Ні.

«Тому що цей судовий процес з’їдає всі мої гроші, — чує він її мовчазну відповідь. — І все через тебе».

— Я теж. Ну, власне, я буду в Ґреґа. Але це…

— Як ти вже казав, Поле, мабуть, нам не варто навіть розмовляти одне з одним.

— Так. Гаразд. Я… я радий, що в тебе все добре. Здається, це все, що я хотів сказати.

— У мене все чудово.

Цього разу мовчання стає до болю нестерпним.

— Що ж, бувай.

— На все добре, Поле, — вона вішає слухавку.

Пол стоїть на перехресті з вулицею Тоттнем-Курт-роуд. Телефон безвільно повиснув у нього в руці, а у вухах лунає металевий дзвін різдвяних колядок. Потім він заштовхує телефон до кишені й повільно бреде до офісу.

28

-Отже, перед вами кухня. Як бачите, звідси на три боки відкривається мальовничий вид на річку і на саме місто. Праворуч ви бачите вежу Тауеру, нижче розташоване «Лондонське око»[74], а в сонячні дні можна натиснути оцю кнопку — правильно, місіс Голстон? — і з легкістю відкрити дах.

Лів спостерігає за тим, як подружжя задирає голови. Чоловік, бізнесмен років за п’ятдесят, носить вигадливі окуляри, що демонструють світові його творчу натуру. Від самого приїзду він ходить із кам’яним обличчям, либонь, вважаючи, що будь-який прояв захоплення завадить йому збити ціну, якщо він і справді захоче придбати цей будинок.

Але навіть він не може приховати подиву від того, як зникає стеля. З ледь чутним гудінням дах розсувається, і їхні погляди тонуть у безмежній блакиті. Зимове повітря м’яко перетікає в кухню, здуваючи верхівку цілого стосу документів на столі.

— Не думаю, що варто залишати його відкритим надовго, так? — молодий агент із нерухомості, який не втомився демонструвати цей механізм (уже втретє за ранок), театрально здригається, а потім із ледь прихованим задоволенням спостерігає, як дах акуратно зачиняється. Жінка, мініатюрна японка у вигадливому плетеному шарфі, підштовхує чоловіка і щось шепоче йому на вухо. Той киває і знов підіймає погляд.

— Цей дах, як і більшість усього в цьому будинку, зроблений зі спеціального скла, що зберігає тепло настільки ж, що й середньостатистична ізольована стіна. Насправді цей дім більш екологічний, ніж звичайний будинок із терасою.

Не схоже, що ця пара коли-небудь переступала поріг звичайного будинку з терасою. Японка походжає кухнею, відчиняє й зачиняє шухляди і шафки, роздивляючись інтер’єр із пильністю хірурга, що вивчає відкриту рану, перш ніж розпочати операцію.

Лів мовчки стоїть біля холодильника, закусивши щоку зсередини. Вона знала, що це буде ой як нелегко, та не уявляла собі всієї міри душевного неспокою й провини через цю публіку, що тиняється навколо, роздивляючись її майно бездушними жадібними поглядами. Вона спостерігає, як ці люди торкаються скляних поверхонь, як проводять пальцями вздовж поличок, розмовляють між собою впівголоса про те, як розвісять картини, аби «трохи пом’якшити все це», і бореться з бажанням виштовхати їх крізь парадні двері.

— Усе кухонне приладдя — найвищої якості і продається разом із будинком, — каже агент, відчиняючи дверцята холодильника.

— Зокрема, духовка майже невживана, — додає ще один голос із дверей. Очі Мо підведені блискучими ліловими тінями, а сама вона носить зимову куртку поверх форменої блузи будинку престарілих «Комфорт-Лодж».

Агент із нерухомості дещо спантеличений.

— Я персональний помічник місіс Голстон, — каже вона. — Ви маєте вибачити нас. Їй майже час приймати ліки.

Агент ніяково посміхається і поспішає провести пару до атріуму. Мо відтягає Лів убік.

— Ходімо, вип’ємо кави, — каже вона.

— Я маю бути тут.

— Ні, не маєш. Це мазохізм. Бери своє пальто і ходімо.

Уперше за багато днів вона знову бачить Мо. Її присутність приносить Лів несподіване полегшення. Дівчина розуміє, як сильно їй бракувало підсвідомого відчуття нормальності, що приходить разом із цією готкою півтора метра на зріст, із ліловими тінями і в блузі для миття та прибирання. Життя вийшло з колії, перетворилося на чудернацьке дійство, зосереджене в залі суду, — з дуелями адвокатів, з твердженнями й спростуваннями, з війнами і грабіжниками-комендантами. Колишнє життя з його старим устроєм змінилося якоюсь подобою домашнього арешту. Центром життя в теперішньому зробилися фонтан на другому поверсі Високого суду, невблаганні місця на лавах і характерна звичка судді чухати ніс перед тим, як заговорити. А ще репродукція її картини на стенді.

Пол. Наче за мільйон миль від неї, на лаві позивачів.

— Ти справді не засмучена через цей продаж? — Мо киває в бік будинку.

Лів уже збирається відповісти, але розуміє, що, почавши розмову про свої справжні почуття, вона ніколи не зупиниться — так і буде торохтіти й скиглити до наступного Різдва. Вона хоче розповісти Мо, що в газетах щодня з’являються нові статті про судовий процес і її ім’я в них настільки заяложене, що вже ні про що не каже. Усі вони ряботять словами «крадіжка», «справедливість» і «злочин». Вона хоче розповісти, що вже більше не бігає: якийсь чоловік підстеріг її під домом, просто щоб плюнути на неї. Хоче розповісти, що лікар призначив їй снодійні пігулки, які вона боїться вживати. І що, викладаючи лікареві свою ситуацію, вона постійно гадала, чи нема в його обличчі того ж прихованого осуду.

— Усе гаразд, — каже вона.

Очі Мо звужуються.

— Правда. Зрештою, то лише цегла й цемент. Ну гаразд, скло й бетон.

— Колись я мала власну квартиру, — каже Мо, розмішуючи цукор у каві. — Того дня, як я продала її, я сиділа на підлозі й ридала, мов дитина.

Лів завмирає, не донісши кухоль до губ.

— Я була одружена. Але це не допомогло, — знизує плечима Мо. І переводить розмову на погоду.

Щось у ній змінилося. Не те щоб Мо почала говорити