Читати книгу - "Доктор Фаустус"

жоден звук, буде досить гамірно, так гамірно, що аби вухо витримало, занадто гамірно від крику й вереску, зойків і зітхань, ревіння, голосіння, вищання, бурчання, нарікань і благань тих, кого мучать, від захоплених вигуків тих, хто мучить, — так гамірно, що ніхто не розпізнає свого власного голосу, бо він потоне в загальному лементі, густому, потужному, радісному витті пекла, в ганебних трелях вічно необмеженого у своїй сваволі неймовірного і безвідповідального. Не слід забувати і страхітливого стогону любострастя, що долучається до всього цього, бо нескінченна мука, якій не ставить межі спротив катованих, колапс чи непритомність, вироджується в ганебну хіть, через що люди, які мають певну інтуїцію, кажуть навіть про «любострастя пекла». З цим пов'язаний елемент глуму і найбільшої наруги, який мають у собі тортури, бо пекельна втіха означає знущання з безмежної муки і йде в парі з сороміцькими жестами та гидотним реготом: звідси вчення, що приреченим, крім страждань, судилися ще й глузи та ганьба, навіть що про пекло слід казати як про моторошне поєднання цілком нестерпних, а проте вічних мук і сорому. Оскільки приречені аж язики ковтають з великого болю, вони не утворюють між собою якоїсь спільноти, а навпаки — з глумом і зневагою обкладають один одного крізь вереск і стогін брудною лайкою, причому найделікатніші і найгордовитіші, що ніколи не дозволяли собі негарного слова, змушені вживати найгидотніші з них. Почасти їхня мука й сором і полягають у пошуках найбруднішої лайки.

Я. Дозвольте, ви аж тепер заговорили про те, яких саме мук зазнають засуджені. Досі, мушу уточнити, ви, власне, розповідали тільки про ефекти пекла, а не про конкретну кару, яка на них там чекає.

Він. Хлоп'яча, нескромна цікавість. Я виставляю це на передній план, але дуже добре бачу, голубе, що за ним ховається. Ти насідаєш на мене з цими запитаннями, щоб я тебе залякав, залякав пеклом. Бо десь на дні твоєї душі причаїлася думка про навернення і порятунок, про так зване спасіння душі, про відмову від обіцянки, і тобі хочеться озброїтись для цього attritio cordis, страхом серця перед усім тамтешнім, страхом, про який ти, мабуть, чув, що через нього людина може осягти так зване вічне блаженство. Мушу тобі сказати, що це цілком застаріла теологія. Наука відкинула вчення про attritio. Доведена необхідність contritio, справжнього, дійсно протестантського каяття у своїх гріхах, не просто накладеної церквою покути страхом, а внутрішнього, релігійного навернення, — чи ти здатен на нього, спитай сам себе, і твоя гордість не забариться з відповіддю. Що далі, то менше буде в тебе здатності й бажання погодитись на contritio, бо екстравагантне буття, яке ти провадитимеш, — надто велика розкіш, від якої не повертаються ні сіло ні впало до посередньо-спасенного. Тому — кажу це, щоб заспокоїти тебе, — навіть пекло не може запропонувати тобі нічого справді нового, тільки те, до чого ти більш-менш звик, і звик з гордістю. Воно, властиво, — продовження екстравагантного буття. Одне слово, його сутність, чи, якщо хочеш, його сіль, полягає в тому, що воно може дати тим, хто перебуває в ньому, тільки вибір між найбільшим холодом і спекою, від якої топиться граніт: ревучи, вони кидаються з одного стану в інший, бо протилежний завжди здається райською втіхою, але зразу ж стає нестерпним у пекельному значенні цього слова. Тобі такі крайнощі мають подобатись.

Я. Вони мені подобаються. А проте хочу застерегти вас, щоб ви не почували себе надто впевненими в мені. Деяка поверховість вашої теології може вас спокусити на це. Ви покладаєтесь на те, що гордість утримає мене від необхідного для спасіння каяття, і не враховуєте, що є горде каяття. Каяття Каїна, який твердо знав, що його гріх надто великий, щоб можна було чекати прощення. Contritio без будь-якої надії, як цілковита невіра в можливість ласки і прощення, як непохитне переконання грішника в тому, що він задалеко зайшов і навіть безмежного милосердя не вистачить, щоб простити його гріх, — ось що таке справжнє каяття, і звертаю вашу увагу на те, що воно найближче до спасіння, найпереконливіше для милосердя. Погодьтеся, що буденно-помірний грішник може викликати лише помірне зацікавлення в милосердя. В цьому випадку в актові помилування мало запалу, це тільки формальна процедура. Посередність взагалі не живе теологічним життям. Гріховність, така страхітлива, що грішник цілком втрачає надію на спасіння, — ось де справді теологічний шлях до нього.

Він. Хитрун! А де такі, як ти, візьмуть простоту, наївну безоглядність розпачу, що й є передумова для цього зовсім не спасенного шляху до спасіння? Хіба тобі не ясно, що свідома спекуляція на яскравому враженні, яке велика провина справляє на добро, цілком унеможливлює акт милосердя?

Я. І все-таки лише ця non plus ultra[344] веде до насиченості драматично-теологічного існування, тобто до найстрашнішої провини, а через неї — до останньої і найпереконливішої апеляції до безмежного милосердя.

Він. Непогано. Просто геніально. А тепер я тобі скажу, що саме такі мудрагелі, як ти, й населяють пекло. Не так легко потрапити в пекло: там давно не вистачило б місця, якби ми пускали туди всіх підряд. Але така теологічна проява, як ти, такий пройда, що спекулює на спекулятивних міркуваннях, бо успадкував любов до них від батька, — це ж знахідка для чорта, щоб я з цього місця не зійшов, коли брешу.

Кажучи це, навіть уже трохи раніше, він знов міняється, немов хмара, сам про те не знаючи: сидить уже переді мною не на поруччі канапи, а знов у куточку, таке собі продажне стерво, сіропикий бандит у спортивній шапці, з почервонілими очима. І повільно, гугняво, акторським голосом каже:

— Тобі самому буде приємно, як ми нарешті дійдемо згоди. Я не пошкодував часу, щоб про все побалакати з тобою, — думаю, ти визнаєш це. Але й я щиро визнаю, що з тобою варто поморочитися. Ми віддавна спостерігаємо за тобою, за твоїм метким, гордовитим розумом, за твоїми чудовими ingenium[345] і memoriam[346]. Вони тебе спонукали вивчати богослів'я, бо з твоєю пихою саме туди тобі стелилася дорога, але скоро ти перехотів називатися теологом, закинув Святе Письмо й відтоді злигався з figuris, characteribus та incantationibus[347] музики, і це нам було дуже до вподоби. Бо твоя пиха прагнула елементарного, і ти надумав отримати його в найзручнішій для себе формі, там, де воно, як алгебраїчні чари, поєднується з відповідною кмітливістю і розрахунком, а проте водночас сміливо опирається розумові й тверезості. Але хіба ми не знали, що ти