Читати книгу - "Сестра Керри"

Це були останні прояви його колишньої самовпевненості й незалежності. Він весь час сидів тепер дома і читав про діяльність інших людей, і часом на нього находив незалежний, бадьорий настрій. Забуваючи про те, як тяжко,і принизливо блукати по місту, шукаючи роботи, він раптом гордо випростувався, ніби хотів сказати:

«Я ще здатний багато чого зробити. Зі мною ще не по-кінчено. Досить мені захотіти, і я доб’юся чого завгодно!»

У такому настрої він іноді переодягався, голився, натягав рукавички і вирушав у дорогу, сповнений енергії. Але певної мети він не мав. Це просто було в нього ознакою певного стану, як падіння чи підняття барометра показує певну погоду. Просто він почував потребу вийти з дому, щось робити.

Такі походеньки не миналися без витрат. Він знав кілька місць, де грали в покер. Були в нього й знайомі в пивницях у різних частинах міста і поблизу муніципалітету. Щоб трохи розважитись, приємно було побачитись і побалакати з кимсь із них.

Колись Герствуд досить щасливо грав у покер. Йому не раз траплялося, граючи з друзями, виграти сотню доларів, а то й більше, і тоді така сума була лише ніби приправою до насолоди грою, бо не заради грошей тоді гралося. І тепер він знову подумав про карти.

«Я б міг виграти сотню-другу. Я ж іще не розучився грати!».

Треба віддати йому належне — ця думка не раз приходила йому в голову, перш ніж він здійснив її.

Перша гральна зала, у яку він завітав, містилася над шинком на Вест-стріт, недалеко від однієї з переправ. Герствуду вже доводилось бувати там. Грали за кількома столами. Герствуд якийсь час мовчки спостерігав і помітив, що в банку набирались досить значні суми, хоч ставки й були невеликі.

— Здайте і мені,— промовив він, коли мали грати нове коло.

Потім присунув стілець і подивився на свої карти. Інші учасники гри нишком кидали на нього пильні, допитливі погляди.

Спочатку йому не щастило. Карти в нього були мішані, без пар. Гра почалась.

— Пас, — промовив він.

При таких картах він радий був відкупитися своєю ставкою. Згодом фортуна усміхнулась йому, і він пішов звідти з виграшем у кілька доларів.

На другий день він повернувся, шукаючи розваги й наживи. Цього разу в нього, на біду, була непогана карта. Напроти нього сидів гравець з кращими картами, задерикуватий молодий ірландець із поплічників місцевого відділення Таммані-хола. Герствуда здивувала наполегливість, з якою його противник спокійно підвищував ставки. Якщо він зважився на блеф, то робилося це дуже хитро. Герствуд завагався, але силкувався зберегти байдужий вигляд, який за давніх часів допомагав йому обдурити тих картярів-психологів, які ніби читають чужі думки і настрої, відгадуючи їх по найневловиміших ознаках. Він ніяк не міг одігнати боягузливу думку, що в його противника краща карта і що той триматиметься до кінця і витягне в нього все до останнього долара, якщо він сам не спиниться своєчасно. А все ж таки є шанс зірвати банк — у нього ж чудова карта! Чом не підвищити ще на п’ять?

— Ставлю ще три, — сказав ірландець.

— Нехай буде п’ять, — промовив Герствуд, присуваючи свої фішки.

— Ще стільки ж, — вів далі ірландець, присуваючи зі свого боку купку червоних фішок.

— Ще фішок, прошу, — звернувся Герствуд до круп’є, виймаючи банкноту.

Його молодий противник зухвало посміхнувся. Коли Гер-, ствуд виклав свої фішки, той знову підвищив ставку.

— Ще п’ять — промовив він.

В Герствуда спітніло чоло. Він уже далеко зайшов — дуже далеко, коли взяти до уваги його становище. У банку було шістдесят доларів його власних грошей. Звичайно, він не був боягузом, але думка про можливість втратити так багато лякала його, і він завагався. Кінець кінцем, він здався, не довіряючи більше своїй чудовій карті.

— Відкрили, — промовив він.

— У мене три і дві,— сказав молодик, викладаючи свої карти.

І Герствуд опустив руки.

А я думав, що спіймав вас, — пробурмотів він.

Молодий ірландець згріб фішки, а Герствуд вийшов, але на сходах зупинився і перелічив те, що в нього лишилось.

— Триста сорок доларів, — прошепотів він сам до себе.

Як багато грошей пішло на цей програш і на господарство!

Повернувшись додому, він вирішив більше не грати.

Керрі не забула про обіцянку місіс Венс навідатись до неї і спробувала обережно вплинути на Герствуда. На цей раз ішлося про його вигляд. Того ж дня, прийшовши додому, він одяг старий костюм, який тепер звичайно носив.

— І чого це ти завжди одягаєш оте старе лахміття? — сдитала Керрі.

— А навіщо одягати вдома гарний костюм?

— Ну, я думаю, тобі самому було б приємніше. До того ж хтось може зайти, — додала вона.

— Хто б це? — спитав він.

— Ну, хоча б місіс Венс.

— їй не треба мене бачити, — відповів він похмуро.

Так втратити самолюбство, стати таким байдужим! Керрі

майже ненавиділа його.

«Сидить собі! — подумала вона. — «їй не треба мене бачити!» І як йому не соромно?»

На біду, місіс Венс і справді зайшла до них. Якось, обходячи магазини, вона вирішила провідати Керрі. Піднявшись по вбогих сходах, вона постукала у двері. Керрі не було дома, про що вона гірко шкодувала потім. Двері відчинив Герствуд, який подумав, що це повернулась Керрі. Він остовпів. Голос згаслої гордості й гідності раптом озвався у ньому.

— А, здрастуйте, — насилу вимовив він.

— Добридень, — відгукнулась місіс Венс, не вірячи своїм очам.

Вона одразу ж помітила його збентеження. Він навіть сам не знав, запросити її ввійти, чи ні.

— Ваша дружина вдома? — спитала місіс Вепс.

— Ні,— відповів він. — Керрі кудись вийшла. Може, ви зайдете? Вона скоро повернеться.

— Н-ні,— відповіла місіс Венс, зрозумівши, як все в них змінилось. — На жаль, я дуже поспішаю. Я думала забігти на хвилинку, але чекати я ніяк не можу. Передайте вашій дружині, що я дуже прошу її провідати мене.

— Я передам їй, — сказав Герствуд, відступаючи назад, і відчув величезну полегкість, коли гостя пішла.

Йому було так соромно, що він стиснув руки, сів у своє крісло і глибоко замислився.

Керрі поверталась додому з протилежного боку, і їй здалося, ніби місіс Венс іде від них. Вона придивилась, але не була певна, що пізнала приятельку.

— До нас тільки що приходив хто-небудь? — спитала вона Герствуда.

— Так, — відповів він з винуватим виглядом, — заходила місіс Венс.

— І вона тебе