Читати книгу - "Повернутися дощем"

Хлопці не встигли за колоною, яка швидко пішла вперед і за кілька хвилин зникла з очей. Поки намагалися додзвонитися до командира й отримати уточнюючу команду про подальші дії, з того боку, куди пішла колона, почулися потужні вибухи. Вони лунали один за одним, і над дорогою здійнявся чорний дим. Коли нарешті зв’язалися з командиром, отримали наказ виходити з оточення невеликими групами різними шляхами, зустрічатися в умовлених місцях і знову йти, розбившись на невеликі групи.

Колону підло розстрілювали. Як там його Уля? Що з нею? Чи проскочать крізь ворожий вогонь? На подальші роздуми часу Геник не мав. Бійці розклали карти, які самі малювали перед Іловайськом, визначили маршрут на Старобешеве. Потім розбилися на групи по тридцять осіб, далі на невеликі групки, які мусили триматися неподалік, щоб у разі чого прийти на виручку. Домовилися узгоджувати дії в телефонному режимі, хоча зв’язок був не завжди. Не прощалися, сказали: «Бувай! До зустрічі!» й вирушили в дорогу.

Гена, Мона, Злий, Кабан та Малий опинилися в одній групі. Йшли через лісосмугу, дослухаючись до кожного звуку, оминали населені пункти, щоб не нарватися на засідку. До того ж чули про непоодинокі випадки, коли місцеве населення здавало українських бійців ополченцям. Запасу води не мали, тож дивилися під ноги в надії знайти якусь пляшку чи банку із залишками дощової води.

— Патронів зовсім мало, — зітхнув Злий. — Натрапимо на засідку, і відбитися нічим.

— А Кабан нащо? — озвався Малий. — Він урукопашну піде. Один удар по башні — і сєпару хана.

— Мовчи вже, жартівник, — незле дорікнув Злий. — Знову клятий безпілотник гуде, — сказав, прислухавшись.

Хлопці трохи перепочили і рушили далі, як враз почули голоси. Злий зголосився піти в розвідку.

— Я піду, — сказав Кабан. — Чому завжди ти?

— Бо твої слонячі шаги чути не лише тим у посадці, а й у сусідній державі, — мовив Злий і закинув автомат на плече…

— Кепські справи, хлопці, — сказав Злий, повернувшись за кілька хвилин. — Там засідка ополченців. За моїм припущенням, їх там небагато, чоловік п’ять-шість, але невідомо, що далі. Неподалік село, тож не виключено, що їх там ще кілька пудів. Треба міняти план.

Порадившись, бійці вирішили чекати ночі й піти кукурудзяним полем.

— Є ризик натрапити на міну, але не думаю, що поблизу села поле заміноване, — припустив Мона. — Ополченців багато, і вони не такі дурні, щоб ставити міни, на які самі можуть напоротися.

— Кукурудза вже майже суха, тож вночі буде тріщати й шамотіти, — зауважив Малий.

— Розумний хлопчик, — посміхнувся Злий, — ти літати вмієш? Я теж ні, а Кабана й аероплан не підніме, тому іншого шляху не бачу.

— Спекотно, — сказав Кабан, витираючи лоба, з якого градом котився піт. — Ми від спраги за день поляжемо.

— Попроси водички в ополченців, — буркнув Злий.

— Навіщо ти так? — спитав його Геннадій. — Кабану найтяжче.

— Мені легко! — сказав Злий, вмощуючись під кущем. — Раджу вирити собі нори, щоб не було жарко. Бачили, як собаки копають?

Коли Злий задрімав, Малий вирішив пошастати кущами, сподіваючись знайти воду.

— Нічого нема, — зітхнув. — Ось виламав кілька качанів кукурудзи. Здається, не дуже старі.

— Нема чого пити, то будемо їсти? — сказав Геник, розгортаючи качан.

— Їсти сиру кукурудзу, щоб потім нею срати? — Злий розплющив очі й простяг руку по качан.

— Ні, будемо газами труїти ополченців, коли патрони закінчаться, — пожартував Кабан.

— Це ти можеш, я знаю! — посміхнувся Злий, відкусивши зерна.

— Я ж казав, що то не я! — ображено прогудів Кабан. — Скільки можна повторювати?!

…Стемніло. Бійці мовчки дивилися на заграву з того боку, куди «зеленим коридором» пішла колона. Серце у Геника стислося від болю. Що з Улянкою — невідомо. Згадував їхнє прощання, сльози коханої та її небажання розлучатися. Невже дівоче серце передчувало біду? Довго не міг відірвати погляду від рожевого неба, яке підсвічувала палаюча техніка.

Порадившись, хлопці вирішили йти пізніше, так безпечніше. Вони провели в лісосмузі довгий день без води та їжі й до настання ночі відчували виснаження. Від зневоднення паморочилося в голові й калатало серце.

— Ну що, хлопці, рушаймо? — спитав Злий. — Не доб’ють ополченці, то подохнемо тут без води.

— Мона я почитаю молитву в дорогу? — спитав Мона.

— Мона-мона, — посміхнувся Злий. — Так і не навчився правильно казати «можна».

— Мона не заважати? — сказав хлопець, і Малий пирснув зо сміху.

Після молитви пішли кукурудзяним полем. Удень воно здавалося нескінченним, а вночі, коли нічого не видно, ще більшим. Сухе кукурудзиння шелестіло і тріщало, било і дряпало обличчя.

— Таке враження, що нас за два кілометри чути, — прошепотів Геннадій.