Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

То хто ж він такий - Сковорода, у власній самооцінці, з огляду на ті вимоги, які ставить до мудреця-філософа? “Не орю ж, не сію, не купую, не воюю, відкидаю ж всяку життєву печаль. Що ж роблю? Ось що: “Завжди благословляючи Господа, оспівую воскресіння його!”[219]. Яким він є, як філософ? М. Ковалинскому в листі від жовтня 1762 р. (тобто у 40 років) пише: «Що є філософія? Відповідь: перебувати на самоті з собою, з собою вміти вести розмову»[220]. Таке провадження часу доповнюється тим, що “для мене нема нічого приємнішого, ніж вести розмови з другом”[221].

Явні “розмови” він доповнює уявними, пише діалоги, надсилаючи своїм друзям. Тобто він робить те, що личило робити античному філософу: людині вільній, людині, що не шукає ніякої іншої користі від занять улюбленою справою, крім насолоди.

Здається, більш за все він дбає про укріплення власного духу у протистоянні зі світом. Пошук істинної людини в собі - це не тільки порада іншим, а й постійна робота над собою, невпинна боротьба зі спокусами світу. Сковороді здавалось, що філософське заняття є річчю продуктивною. Він був упевнений, що пізнавши істинну людину, ми в той же час перетворимося в неї. І тут наш вітчизняний філософ поділяє загальну ілюзію не тільки доби Просвітництва, в яку він жив, а й ілюзію своїх античних однодумців.

Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874) був сином священика з Полтавщини, закінчив Київську Духовну Академію, працював там професором, викладаючи історію філософії, а коли в Росії після десятирічної перерви відновилося викладання в університетах філософії, отримав у 1861 р. запрошення на посаду професора Московського університету. Із творів Юркевича слід відзначити “Ідея”, “Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого”, “Розум по вченню Платона і досвід по вченню Канта”.

Відносно невеликий твір «Ідея» має принципове значення для розуміння загальнофілософської позиції Юркевича, його підходів до вирішення онтологічних і гносеологічних питань. Речі і явища, що складають дійсність, знаходяться у безперервному русі і розвитку. Та «об’єктивна сила», що визначає походження явищ і виступає як закон і умова їх розвитку, може бути названа ідеєю. Ідею тут можна уявити певним духовним планом дійсності, який у речах і через речі реалізується, стає дійсним. Ідея - «вічна сутність і форма будь-якої дійсності... Істинна сутність предмета пізнається не в сприйнятті предмета, а в ідеї предмета, а звідси виходить, що й сама вона ідеальна»[222].

У Юркевича ідея є ближчою до платонівського ніж до кантівського розуміння. Як ми пам’ятаємо, у Платона ідеї - прообрази земних речей, вони дійсно існують у Занебессі і не мають відношення до людини, а у Канта ідеї - апріорні форми розуму стосовно трансцендентних предметів, до яких безуспішно прагне теоретичний розум, вони - регулятиви процесу пізнання, і висуваються розумом, аби вгамувати прагнення розсудку вийти за межі досвіду.

Далі Юркевич торкається гносеологічних питань. Людина осягає дійсність через такі форми пізнання як уявлення, поняття і ідея. В уявленні ми маємо справу з суб’єктивним образом явища, тобто до певної міри наші сприйняття - це психічні явища до рівня свідомості. У понятті досягається рівень свідомості (мислення), і поняття визначається як «усвідомлення необхідного зв'язку і необхідного співвідношення елементів, які утворюють явище»[223]. Підіймаючись шляхом мислення на вищий від поняття щабель, людина переходить до ідеї. Ідея у гносеологічному аспекті означає міру осягнення нами тої ідеї, з якою ми мали справу в онтологічному аспекті, коли вона подавалась як підстава існування і розвитку речей і явищ. Ідея тут є пізнанням основи, закону і норми явища, коли «розум вважається дійсним, а дійсність розумною»[224].

Отже, вимальовуються два співвідносні виміри поняття «ідея»: онтологічний і гносеологічний. Слово «гносеологічний» тут вжито не зовсім адекватно, оскільки «об’єктивній ідеї» відповідає «духовна ідея», тобто осягнута людським духом «об’єктивна ідея». З точки зору Юркевича, кардинальні світоглядні питання, ще до того як вони усвідомляться, вирішуються у нашому дусі, зачатки світогляду є в душі кожної людини, оскільки «цей світ підкорюється духовному законодавству самосвідомості раніше і до того, ніж ми абстрактним мисленням намагаємось вказати в ньому присутність духовних або ідеальних зв'язків, - так що пояснення світу явищ з ідеї є просто продовженням тої роботи, яку здійснює дух безперервно протягом свого часового розвитку»[225]. Філософія є тою справою, що доводить наше світоглядне прагнення від неясних інтенцій до «розуміючого мислення», коли «ідеальний рух розуміючого мислення і реальний хід розуміємих речей співпадають один з одним»[226].

Юркевич є також найбільш виразним продовжувачем лінії української філософської думки у напрямку кордоцентризму. У роботі “Серце і його значення у духовному житті людини” виступає проти того, щоб розум вважати основою духовного життя людини. Центром духовного і душевного життя людини (і навіть фізіологічним органом) є серце. У серці започатковуються вольові наміри людини, пізнавальні дії душі, численні почування, тривоги й пристрасті. У серці зосереджується моральне життя людини. Ті теорії, які зводять сутність духовного й душевного життя людини до роботи головного мозку, є однобічними. Сутність душі не зводиться до мислення. «Мислення, - зауважує Юркевич, - не вичерпує всю повноту духовного людського життя, як і досконалість мислення ще не означає