Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Але ж ніяких алмазів у Вацика не знайшли! Отже, він не злодій, – не здавалася Вікторія.

– Так, алмазів при ньому не було, – погодився В’ячеслав Федорович, – але хтозна, раптом він зумів збути їх раніше від подільників?! Втім, уже сама по собі обставина, що його супутники мали при собі викрадені алмази, а ваш чоловік про це знав і владі не заявив, робить його співучасником крадіжки.

– Але якщо на копальні їм сказали, що як оплату можна взяти алмази… Вони просто не знали, що цього робити не можна! Вони ж не це… не вчилися, щоб знати всі закони!..

– Що поробиш, Вікторіє Борисівно, незнання законів не звільняє від відповідальності за порушення законів, – розвів руками В’ячеслав Федорович. – Але разом з тим, до вашого чоловіка наша держава поставилася досить гуманно: йому дали всього лише п’ятнадцять років без права листування, а ось його подільників розстріляли. Усіх, кого затримали «на гарячому» під час спецоперації. Отакі-то справи!..

– Отже, без права листування?.. – доки відставний підполковник говорив, нещасна жінка продовжувала думати про щось своє. – А як же?..

Вікторія тепер уже з побоюванням торкнулася стосу конвертів, перев’язаних засаленою блакитною стрічкою.

– Коли ваш чоловік намагався передати вам перші листи, їх, ясна річ, перехопили. Він продовжував писати, і навіть карцер його не напоумив.

– Карцер?! – жахнулася вона.

– Порушення режиму утримання в місцях позбавлення волі, що поробиш! – знов зітхнув В’ячеслав Федорович. – Урешті-решт, я викликав його для особистої бесіди. Ваш чоловік плакав, стоячи на колінах, і запевняв, що збожеволіє, якщо припинить своє заняття. Він так шалено кохав вас…

Відставний підполковник делікатно кахикнув.

– Врешті-решт, ми домовилися, що він продовжить писати по одному листу на місяць, але не буде намагатися відправляти їх… будь-яким неофіційним шляхом, скажімо так, а віддаватиме особисто мені. А коли відмотає весь свій термін – тоді ці листи нарешті можна буде надіслати вам. Усі разом. Отак і вийшло, що всі ці роки листи зберігалися у мене. Ми їх читали один за одним, як любовний роман.

– Яка підлість! – вона гидливо скривилася.

– Запевняю вас, Вікторіє Борисівно, я також вважаю, що читати листи ув’язнених – це гидко, непристойно і негідно. Але ж в’язниця – це в’язниця! Ми зобов’язані читати кореспонденцію ув’язнених згідно зі службовими обов’язками. Приміром, уявіть, що раптом хтось вирішить зорганізувати втечу, під час якої можуть постраждати люди, і напише про це подільникам на волю?! То як же можна не читати листи в’язнів?.. У місця позбавлення волі відправляють аж ніяк не янголів, повірте.

– Але мій Вацик був…

– Гаразд, облишмо цю тему, – В’ячеслав Федорович виставив перед собою долоні, ніби намагаючись відгородитися від співрозмовниці. – Якщо повернутися до суті, то ваш чоловік відсидів свої п’ятнадцять років, так би мовити, від дзвінка до дзвінка, при цьому сумлінно працював. Правду кажучи, я не зустрічав іншої людини, яка б так самовіддано віддавалася роботі – навіть такій невдячній, як у місцях позбавлення волі. У Вацлава Алоїзовича були золоті руки, він міг полагодити буквально все – від комбайна до снігохода. Він заробив собі добру репутацію. А далі…

Відставний підполковник надовго замовк, щось обмірковуючи.

– А далі, шановна Вікторіє Борисівно, сталося от що. Термін його відсидки закінчився, формально він був уже вільний. Проте Колима – не близький світ, вибратися звідти не надто просто. Особливо взимку. Загалом, хоч як Вацлав Алоїзович рвався на волю, будь-що хотів побачити вас, однак через низку несприятливих обставин був змушений затриматися. А тут ця поїздка… І мій водій захворів, хоч як це прикро. Отож я запропонував вашому чоловікові тимчасово зайняти місце хворого. А в дорозі…

Нова пауза.

– А в дорозі, шановна Вікторіє Борисівно, на нас напали бандити. Мене хотіли вбити, але всього лише тяжко поранили, а «газик» наш спалили. Тоді-то ваш чоловік і врятував мене. Я ж бо попервах вирішив, ніде правди діти, що він заразом із нападниками… Але ж ні: як виявилося згодом, Вацлав Алоїзович зумів вистрибнути на ходу, відкотитися й заритися в сніг – отож його й не помітили. Коли ж бандити пішли – він повернувся до автівки, що догорала, підібрав мене і відніс у стійбище оленярів. На собі відніс. Довго… Багато кілометрів. Утім, у стійбищі затримуватися не став: прилаштувавши мене, позичив у оленярів лижі й вирушив за допомогою. Але за деякий час погода зіпсувалася остаточно, ваш чоловік потрапив у заметіль і замерз на смерть. Йому просто не поталанило…

В’ячеслав Федорович покопався у кишені, витягнув звідти клаптик паперу і простягнув Вікторії, яка аж трусилася від ридань, зі словами:

– Ось адреса того місця, де він похований. Після його смерті я надіслав вам усі листи, написані ним за п’ятнадцять років ув’язнення, як і обіцяв. Однак посилка повернулася назад з позначкою про те, що Менжик Вікторія Борисівна за вказаною адресою не проживає.

– Але як же так?! Я ж усього лише прізвище змінила, але не ім’я!.. Це ж наше поштове відділення!..

– Оце вже не знаю, Вікторіє Борисівно, це ви там у себе розбирайтеся, хто чого не знає чи знати не хоче навмисно, – знизав плечима відставний підполковник. – Але запевняю, я відчував, що принаймні з Києва ви не поїхали і все ще чекаєте свого чоловіка. І що я вас неодмінно знайду. Отож щойно вийшов у відставку, то одразу ж приїхав сюди, маючи на меті будь-що розшукати сім’ю свого рятівника. І як бачите, одразу ж знайшов вас.

* * *

Далі події розвивалися доволі стрімко. По-перше, Кирило Львович затвердив Вікторію на посаді начальника відділу доставки – причому без жодних поміток «в. о.». По-друге, за спробу мухлювання з посадами начальниці відділення Лисиці вкатали догану. Мовчки проковтнувши образу, надалі вона більше ніколи не займала Вікторію, хоч і спілкувалася з нею виключно в офіційному тоні. По-третє, з’ясувалося, що фатальну резолюцію «За вказаною адресою адресат не проживає» бездумно наклала все та ж Оленька Дашкевич, яка, безсовісно користуючись родинними зв’язками з начальницею, взагалі не вважала за потрібне вникати у більш-менш складні питання. Незабаром вона була звільнена за недбалість.

50-рублеві облігації Державної виграшної позики 1982 року брати в розрахунок не доводилося: термін виплати по ним наступав аж у 2002 році, до якого ще треба було хтозна як дожити… Зібрані на двох ощадкнижках кошти являли собою солідну суму три роки тому – на момент загибелі Вацлава. Тепер же, коли країну захлеснув тотальний дефіцит, цих грошей ледь вистачило на те, щоб сплатити борги, а також купити найнеобхідніші речі Любомирові на