Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

ніколи не знатимуть твого імені. Коли навіть відлуння твого імені розвіється в повітрі, жар від твоєї любові ще зігріватиме руїни небесних сфер. Прийди й віддайся мені, Алонсо, і хоч ти й не виїдеш на дороги, щоб захищати скривджених, твоя велич не загине, бо в моєму лоні нічого не гине. Прийди до мене, і я приведу тебе від спочинку в моїх обіймах до твого останнього і нескінченного спочинку».

Так могла б сказати Альдонса, а Алонсо був би великим, якби відмовився в її обіймах від будь-якої слави; але ти, Антоніє, ти не вмієш так говорити. Ти не віриш у те, що любов варта більшого, аніж слава; ти віриш у те, що ні любов, ані слава не мають більшої цінності, аніж сонливий затишок домашнього вогнища, що ні любов, ані слава не варті відчуття домашньої безпеки; ти віриш у те, що Вовчик прийде до кожного, хто не хоче спати, і ти не знаєш, що любов, як і слава, не спить, а чатує.

Закінчив Алонсо Кіхано складати свій заповіт, висповідався, знову прокляв усі рицарські романи і «під лемент і плач усіх присутніх пустився духу, простіше сказати, вмер», — додає історик.

«Пустився духу?» Тобто випустив дух? А куди він його випустив? Де він тепер? Де він бачить свої сни? Де він живе? Яку глибину має та прірва здорового глузду, в яку падають і на дні якої спочивають душі, що вилікувалися від сну життя, від божевілля, що не хотіло вмирати? О мій Боже! Ти, який нагородив Дон Кіхота життям і духом, життям і духом його народу, Ти, який надихнув Сервантеса написати цю глибоко християнську епопею, Ти, Боже мого сну, де Ти приймаєш душі тих, що йдуть крізь цей сон життя, надихаючись божевіллям, яке спонукає нас жити сьогодні для прийдешніх віків? Ти вселив нам прагнення до відомості й слави, що є тінню від Твоєї слави; світ колись перестане бути; чи з ним перестанемо бути й ми, мій Боже?

Життя — це сон! А чи не є також сном, мій Боже, цей Твій Усесвіт, вічною і нескінченною Свідомістю якого є Ти? Чи це не Твій сон? Чи Ти, бува, теж не сниш? Що, як і ми, ті, хто дивиться свої сни життя, — лише сон, лише Твій сон? А якщо це так, то що буде з Усесвітом, що буде з нами, що буде зі мною, коли Ти, Боже мого життя, прокинешся? Не переставай бачити нас у Своєму сні, Господи! А чи не станеться так, що Ти прокинешся для людей добрих, коли в годину своєї смерті вони почнуть прокидатися зі сну свого життя? Чи може нам, бідолашним сновидцям, приснитися, що таке неспання людини у Твоєму вічному неспанні, наш Боже? Чи доброта — це не відблиск неспання у темряві сну? Тож, замість докопуватися, щó Ти там бачиш у Своїх снах, щó ми бачимо у своїх, замість досліджувати Всесвіт та життя, ліпше буде тисячу разів зробити добро,

…бо не зникне

зроблене добродіяння навіть уві сні[154].

Ліпше, замість намагатися з’ясувати, хто перед нами — вітряки чи зловорожі велетні, — послухатись голосу свого серця й напасти на них, адже будь-який великодушний напад вихоплюється за межі життєвого сну. Зі своїх дій, а не зі своїх споглядань ми здобуваємо знання і мудрість. Не переставай дивитися на нас у Своєму сні, Боже нашого сну!

Збережи для Санчо його сон, його віру, мій Боже, і нехай він вірить у своє життя довготривале, і нехай йому сниться, що він пасе вівці на нескінченних полях Твого Лона, без кінця оплакуючи Життя нескінченне, яким є Ти сам; збережи його йому, Боже моєї Іспанії! Адже Ти знаєш, Господи, що в той день, коли Твій раб Санчо вилікується від свого божевілля, він помре, а коли помре він, то помре і його Іспанія, твоя Іспанія, Господи. Ти створив цей народ, народ твоїх рабів, Дон Кіхота і Санчо, на підвалинах віри в особисте безсмертя; не забувай, Господи, що це наш резон життя і наша доля, наш обов’язок перед народами — домогтися, щоби ця істина нашого серця освітила уми, розвіявши всю пітьму логіки та раціонального глузду, і втішила серця приречених на сон життя.

Ось так життя нас убиває,

Щоб смерть повернути могла до життя.

Історик додає, що «парох попросив писаря дати свідоцтво, що Алонсо Кіхано Добрий, званий звичайно Дон Кіхотом з Ламанчі, справді сконав та упокоївся; свідоцтво теє йому треба було на те, щоб інший якийсь повістяр, окрім Сіда Ахмета Бен-Енхелі, чого доброго підступно не воскресив Дон Кіхота і не заходився мережити предовгі історії його чинів та вичинів», а далі він пише, що Дон Кіхот лежить у могилі, «випроставшись на повен зріст, бо вже не здольний звершити третій виїзд і нову виправу».

Але чи ви й справді вірите, що Дон Кіхот ніколи не воскресне? Існують люди, які вірять, що він не помер; вони вважають, що помер, і справді-таки помер Сервантес, який хотів його вбити, але не Дон Кіхот. Існують люди, які вірять, що він воскрес третього дня й що він повернеться на землю у смертному тілі й знову почне витівати свої фокуси. А повернеться він тоді, коли Санчо, розтривожений спогадами, відчує, як у ньому закипає кров, яка зібралася в ньому під час його пригод у ролі зброєносця, й осідлає, як ми вже сказали, Росинанта, одягне обладунок свого пана, візьме в руку списа й вирушить у світ продовжувати труди Дон Кіхота. І тоді його пан прийде й утілиться в нього. Підбадьорся, героїчний Санчо, й оживи ту віру, яку розпалив у тобі твій пан і яку тобі було так нелегко підтримувати й берегти. Підбадьорся, Санчо!

І наш історик не розповідає про чудеса, які буцімто творив Дон Кіхот після своєї смерті, як, наприклад, розповідають про Сіда, який переміг у битві, вже будучи мерцем, а ще про нього розповідають, що коли він був уже мертвий, то один юдей захотів доторкнутися до його бороди, чого він нікому не дозволяв робити, поки був живий,

Та не встиг той торкнутись бороди, як меча

Добрий Сід на долоню з піхов видобува:

Як узрів це юдей, то пойняв його жах,

З переляку зомлівши, — горілиць він упав.