Читати книгу - "Останній спадок"

— І з чим це я так жартую? Це через неї ви в поганому гуморі? Ірина звільняється?

— Ні… а чорт із ним, однаково ваші радіолокатори незабаром усе вловлять.

— Вона наклала на себе руки? — З награним жахом Михайлівна затулила рота руками.

— Її заарештували.

— Заарештували?

— Ще після самогубства Підгірського я просив поліцейських одразу телефонувати мені в тому разі, як матимуть будь-яку інформацію. Уранці мене набрали з відділка й повідомили, що Ірина Дивульська в сльозах прибігла до них, верзучи нісенітниці про якісь таємничі дзвінки. Виявилося, вона переховувала в себе Далібора в день убивств в Ілеві. Її заарештували як співучасницю. Більше мені нічого не відомо. Ще попередили, що, коли щось із цього приводу знаю, повинен приїхати до відділка. Я заявився туди, але до Ірини мене не пустили й сказали, що найближчими днями триватимуть розслідування та підготовка до судових процесів. Оце вислухали, а тепер припніть свого язика, інакше я потурбуюся, аби ви опинилися в куди гіршому за камеру приміщенні. Ще раз згадаєте Ірину чи Далібора — прибиратимете чоловічі туалети на третьому поверсі.

Михайлівна враз виструнчилась і круто розвернулася спиною до чоловіка. Потому, не зронивши й слова, випливла з кафедри, несучи в голові думки про помсту.

3

Львів, Україна. 15 вересня, 2015 рік

Указівки були короткими та зрозумілими — вимкнути основний телефон, тримати зв’язок через запасний і, передусім зважаючи на обачність, остерігатися відкритих місцевостей, відеокамер і поліції. Розмову з Веронікою довелося відкласти на потім: правоохоронці, мабуть, уже давно навідалися до їхньої квартири й допитали її. Він сподівався, що дружині вистачило розуму, аби встигнути зателефонувати доньці з наказом не вистромлювати носа зі Стокгольма. Бажан пообіцяв покласти на її банківський рахунок три тисячі євро, чого мало б вистачити принаймні на тиждень спокійного проживання в столиці Швеції. Відстеженням руху коштів чоловік не переймався: Сотник запевняв, що все минуло гладко, нічого не вкаже ні на Ярослава, ні на нього самого.

Ярослав рухався в бік указаного Бажаном блокпоста (той мало не кипів на згадці про вивалену поліцейським суму), тримаючи в голові категоричний наказ за будь-яких обставин утримувати американку в полі зору. Сотник побоювався, що та стукачка, тож дозволяв за найменшого вияву загрози діяти без роздумів.

Сонце підбилося височенько, коли Ярослав став поруч із Мелані на Шевській, за вигином якої проглядався темний і величний фасад костелу єзуїтів. Жінка відчувала, що замість крові її жилами плине жах, пронизує її до кінчиків пальців, озиваючись у кожному капілярі ударами кількавольтного струму. Прослухавши останній випуск новин по радіо, Мелані Маєрс ледь не збожеволіла. Сподівання випірнути з хвилі ненависті та смерті, що накрила її з головою, і втекти до доньки, яка досі здавалася такою близькою, лише простягни руку, тепер тремтливим маревом застигла невимовно далеко. Як багато часу знадобилося Біллу Гендерсону, аби дізнатися нове прізвище в її паспорті та злити інформацію місцевій поліції? Вона згадала обличчя колишнього боса, його випнуті вилиці, лайку й тисячі незрозумілих і засекречених наказів, за найменший натяк поцікавитися значенням яких той одразу вибухав потоком жорстких погроз. Стискаючи кулаки, жінка уявила, як трощить його обличчя, від чого широкою дорогою краваткою розтікається мозок, а руки в пошуках опори конвульсивно вигинаються за спину. Тепер Сенді мусить переховуватися, жити в страху й очікуванні на появу мами, що зникла без найменших пояснень.

«Він заплатить за це!»

Мелані подивилася на чоловіка, який стояв ліворуч від неї, не відводячи зачарованого погляду від фасаду костелу. Так само дивилася Мелані, коли покидала доньку.

— То це він? — усе ще палаючи гнівом на Гендерсона, процідила крізь зуби жінка. — Грьобаний костел?

— Ага, — кинув Ярослав і знову поринув в обмірковування плану дій.

— А де колегія єзуїтів?

— Он, — чоловік тицьнув пальцем на прибудову праворуч від костелу. Світла триповерхова споруда зовні нічим не відрізнялася від звичайної навчальної установи. — Тепер там школа.

Мелані повела поглядом туди, куди вказував Ярославів палець, — на припасовану до стіни колишньої колегії чорну невелику табличку. На ній красувалося зображення бюста Богдана Хмельницького та стояли кілька незрозумілих для неї кириличних слів.

Повз Мелані та Ярослава туди-сюди снували люди, та ніхто з них навіть не глянув у бік непримітної пари. За мить чоловік і жінка крокували вологою бруківкою до Костелу Петра і Павла.

— Вхід до вежі позаду будівлі, — усе ще не дивлячись на жінку, промовив Ярослав. — Там є двері до підземелля, їх використовують для екскурсій. Здалося б, щоб зараз там було незамкнено.

— А якщо двері виявляться замкненими?

— Тоді вхід до вежі доведеться продовбувати в цегляній стіні лівої галереї костелу. Муситимемо проникнути досередини, непомітно продертися крізь загорожу до сходів на ту саму галерею, що веде до оргáна, піднятися й пройти вздовж лівої стіни та кувалдою — яку невідомо звідки, але ми дістанемо, — довбати стіну. І все це треба буде проробити обережно, тихо, на очах священиків і бабць, які прийшли помолитися за таких безбожників, як ми.

Мелані іронічно вигнула брову й легенько торкнулася рукою Ярославового плеча.

— Тільки мені другий варіант здається більш привабливим?

— Ну, якщо тебе приваблює потік старечих прокльонів, присмачений погрозливим вимахуванням пальців, то… Ти тільки нічого не подумай, я, звісно, буду радий розділити з тобою таке щастя, але на тому наше знайомство закінчиться, а мені б хотілося, аби ти ще побачила свою Сенді.

— Дякую. — Від несподіваної ласки й невимушеного гумору чоловіка мандраж на мить відступив, але на згадці про доньку відразу ж повернувся. — Ідемо до задніх дверей?

— З твого дозволу…

Костел тиснув масивністю, старовинною чорнотою та сірістю невідреставрованих скульптур. Барокова будівля була не менш похмурою за готичну. Каміння, від якого тягнуло холодом, ґрати на віконцях підвальних приміщень (а заодно й підземель) — усе це гнітило Мелані, і вона ховала погляд у проміжки між бруківкою. Через звичку жити посеред бетонних висоток жінка гостро відчувала подих старості, що була майже всюди в центральній частині Львова. Мелані захоплювалась і боялася водночас, відчуваючи засторогу часу, нещадного й до неї також.

Звернувши за ріг, вони обійшли костел із лівого боку й за наступним рогом праворуч побачили кілька сходинок, які вели вглиб будівлі. Прохід до підземелля перегороджували важкі старовинні двері з кованою декоративною решіткою ззовні.

— А якщо нас усередині впізнають?

— Сумніваюся. Наші поліцейські здебільшого молодці на телебаченні або в інтернеті, а насправді такі неповороткі, що ми встигнемо вийти звідси ще до того, як вони здужають приїхати та сповістити всі заклади про злочинців.

«Злочинців». Ярослав уперше