BooksUkraine.com » Сучасна проза » Останній спадок 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній спадок"

168
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Останній спадок" автора Андрій Новік. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 95 96 97 ... 108
Перейти на сторінку:
знайомим Ярославові, що він мимоволі всміхнувся на згадку про те, як зашарілася Віолетта, уперше отримавши букета від таємного шанувальника. Прийняти дорослішання доньки було одним із найважчих кроків у його житті як батька. А чого вартувало відпустити дитину до чужої країни на майже вічне для нього навчання! Неспроможний боротись із розлукою, Ярослав часто навідувався до доньки, змушуючи її соромитися перед друзями. Проте, хай там як, підліткові різкі реакції не засмучували батька. Він чудово все розумів, хоч йому й досі бракувало таких нечастих доньчиних обіймів.

— Розумію тебе.

— Тоді ти зрозумієш, що я не можу спокійно дивитися на страждання хлопчика. Йому стільки само, як і моїй Сенді. Я мушу зробити все, аби не дати Бажанові позбутися його.

Ярослав кинув на американку пильний погляд. Витягши з пачки третю цигарку, запалив її та прикінчив за дві затяжки. Для Мелані навіть шум мотора здавався тихішим за його хрипке видихання диму з горлянки.

— І що ти пропонуєш?

— Коли все це закінчиться, я з України поїду по Сенді до Берліна. Звідти — до Осло. Грошей вистачить, аби перші три роки винаймати квартиру та безбідно жити, поки не стану на ноги на новій роботі. Я зможу дати і Сенді, і Луці харчування, навчання в місцевій школі, курси з вивчення норвезької. Зі мною хлопчик буде в безпеці.

Ідея здавалася непоганою. Ба більше, подбавши про надійне та безпечне майбутнє хлопчика, Ярослав сподівався позбутися мук сумління через причетність до загибелі Далібора Кравця. Лишалося тільки вмовити Бажана поступитися своїми принципами, дослухавшись до представниці організації, з якою той іще донедавна вів нещадну війну.

— Якщо Кравець загине, — Ярослав чіплявся за соломинку.

— Якщо Кравець загине.

— Сумніваюся, що Сотник отак просто віддасть тобі малого.

— Я зможу його переконати. Так чи так він муситиме позбутися хлопця. Моя пропозиція якраз і є розв’язанням проблеми, проте без чергового нікому не потрібного пролиття крові. Лука просто зникне, і Бажан більше ніколи про нього не почує.

Саме через ту дрібку надії щодо хлопчика Мелані досі допомагала «Родовому відродженню» в пошуках артефакту. Це була одна з тих жертв, які жінка була згодна принести.

— Було б добре, якби твій план спрацював, — нарешті промовив Ярослав і викинув недопалок у вікно. — Останні дні переконують, що не все стається так, як думаєш, ніби, раз ступивши в гівно, з кожним кроком щодалі більше в нього вгрузаєш.

— Я вже давно досягла дна того гівна. Настав час із нього вибиратися. Хочеться хапнути свіжого повітря.

— Розчарую тебе, але над гівном повітря не таке вже й свіже.

Обоє врешті замовкли. Аби гнітюча тиша остаточно не розчавила їх, Ярослав увімкнув радіо — і волосся на його голові стало дибки й замало не взялося сивиною. На яку б хвилю чоловік не перемикав, звідусюди лунали повідомлення про розставлені поліцією блокпости та перевірку документів: півгодини тому в розшук оголошено Ярослава Війта, причетного до діяльності неоязичницької організації «Родове відродження» з реалізації плану релігійного перевороту в країні. Кожна радіостанція виспівувала, що, мовляв, смерті Далібора Кравця та його поплічника Марка Яремчука були лише верхівкою айсберга, що власне теракт в Ілеві став тільки початком перевороту, що мобілізована поліція розгорнула ретельні пошуки на автострадах, в аеропортах, вокзалах і громадських місцях, а фото підозрюваного Війта надіслано до кожного відділка, школи, університету для того, щоб мешканці міста та передмість сприяли пошуку й поширювали інформацію в соцмережах, однак однозначно утримувалися від безпосереднього контакту і з Ярославом Війтом, і з іншими представниками згаданої організації.

Решту інформації заглушив навіжений барабанний дріб у вухах. Телефон. Треба зателефонувати Бажанові, аби той надер кілька високопосадових дуп. Ярослав витяг мобільний і блискавичним порухом розблокував екран. На екрані вискочило повідомлення про сім пропущених дзвінків. Чотири — від Вероніки, три — від Бажана Сотника.

— Це ж просто пиз… — простогнав він, пірнаючи в безнадію.

Під кінець випуску новин низький голос оголосив про вранішній арешт співучасниці Кравця та запевнив, що розслідування справи просувається якнайкраще. Завершувала новини мажорна промова президента про професійні дії поліції та його власні, хоч Ярослав і не втямив до пуття, у чому ті полягали. Зрозумів він лише те, що хтось дуже впливовий штовхнув їх на хибний шлях. І ще цей хтось вирішив іти до кінця.

2

Львів, Україна. 15 вересня, 2015 рік

За стіною в коридорі зчинився ґвалт: закінчилася третя пара й почалася велика півгодинна перерва. Ні Юрій, ні Ірина так і не з’явилися. Визирнувши з-за прохідних дверей, Михайлівна вгледіла на місці Віктора Петровича лише горб під чорним піджаком. Чоловік, розм’якши в кріслі, головою вперся у викладені перед себе на стіл долоні. Над ним наче нависла темна й заряджена блискавками хмара. Запаривши міцного зеленого чаю з м’ятою, Михайлівна обережно підійшла до чоловікового столу й поставила чашку.

— Усе гаразд? Вигляд маєте дуже вже… ем… неохайний.

— Усе добре, — буркнув той, не підводячи голови.

— Випийте чаю, полегшає. Ваш улюблений, з м’ятою.

— Дякую, — усе ще похнюпившись, відповів Віктор Петрович.

— Щось Юрка не видно, — пробелькотіла стара, змінюючи тему на більш, як на неї, веселу, однак не відкидаючи нагоди винюхати причину розпачу завкафедри. — Мабуть, автографи роздає після того інтерв’ю на телевізії. Хех.

— Може…

Галина Михайлівна вичекала кілька миттєвостей і наважилася вистрілити тим, що так довго гризло її зсередини:

— Чули, що трапилося з тим Далібором?

Віктор Петрович скинув голову й люто глипнув на жінку. Він не поділяв її поглядів стосовно Кравця. Як і поглядів пришелепкуватого Мишкевича. Чоловік вважав інтерв’ю останнього безглуздим, проте нищівним ударом по відразу обох добропорядних людях. Та, найважливіше, по університету. Тепер від лайна, яке обліпило його стіни, їм не відмитися ніколи.

— Увесь університет про це чув, — процідив крізь зуби Віктор Петрович. — Тепер тут не виводитимуться поліцейські, психологи, ЗМІ й усі кому не лінь. Не знаю, як можна проводити заняття за таких умов… І чи взагалі варто.

— Звісно, варто, не меліть дурниць. Псих у нас був тільки один, і той уже згинув. Усе тепер налагодиться.

— Стули писка!

Віктор Петрович нарешті випростався в кріслі й, ухопивши до рук гарячу чашку, почав повільно відсьорбувати заспокійливий напій.

— Дуже гарно з вашого боку, — театрально образилася стара, — але спишемо це на стрес. Гм, — після хвилинної паузи знову озвалася Михайлівна, — якщо з Юрчиком усе зрозуміло, то де ж тоді в біса Ірина. Від рання її не бачила. Певно, не витримала звістки про смерть свого обранця.

— Михайлівно, ви не знаєте, з чим жартуєте. Краще не пхайте носа

1 ... 95 96 97 ... 108
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній спадок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній спадок"